Глава 6

В ту ніч я так і не дочекався Аліну додому. Я сидів на кухні, слухаючи тишу, яка тиснула на вуха, і ловив кожен звук з під’їзду, ніби там міг з’явитися знак того, що вона ось-ось переступить поріг. Але ні, ніч промайнула холодним маревом, і лише зранку, вже коли я збирався на роботу, двері нарешті відчинилися, і вона повернулася. Я дивився на неї мовчки, на її втомлене обличчя, трохи розпатлане волосся, й одяг, що ніби бачив більше пригод, ніж вона могла б пояснити.

Вона довго вибачалася, її слова лилися нескінченним потоком, а в кожному було пообіцянка, що такого більше ніколи не повториться. Я слухав, киваючи головою, хоча в серці вже оселився сумнів. Чи можу я знову вірити цим словам? Чи не стануть вони черговою пустою обіцянкою? Та все ж кохання перемогло. Воно було сильнішим за всі логічні доводи, воно завжди брало гору над моїм розумом. І тому мені довелося просто переступити через себе.

Я вже не уявляв свого життя без цієї дівчини. Її образ був вплетений у мої дні й ночі так тісно, що навіть думка про те, аби відпустити її, здавалася чимось страшним і нереальним. Тому я був готовий слухати кожне її слово, навіть якщо вони боліли.

Але зовсім інша річ — слова Віталіка. Вони ніяк не йшли з моєї голови. Я крутив їх у думках, як камінь у руках, і не знаходив відповіді. Бо ж який сенс йому було брехати мені? Ми не настільки близькі друзі, щоб він витрачав час на пусті вигадки. А значить — він говорив абсолютну правду.

Я не міг просто сидіти. Відпросившись з роботи, я написав Аліні, що сьогодні залишуся ночувати у батьків. Мовляв, хочу провести з ними трохи часу, адже тато останнім часом почувається не надто добре. Це було правдою, але водночас і прикриттям. У глибині душі мені було цікаво — чи сидітиме вона вдома, чи піде на якусь свою таємничу зустріч, про яку я так багато чув від інших, але так уперто заперечувала вона сама.

Мій план виглядав безглуздо, але іншого виходу я не бачив. Якщо все буде добре, я справді навідаю батьків і проведу з ними вечір, та зараз у мене були інші пріоритети. Далося нелегко, але я все ж дізнався адресу ресторану, де працював мій колишній однокласник. І саме туди я й попрямував.

Коли я підійшов до закладу, мене вразила його розкіш. Це було вишукане та дороге місце, у яке я б точно не зайшов сам. Тут за один вечір можна було залишити мою місячну зарплату, і навіть цього могло б не вистачити. Високі вікна з теплим світлом, приглушена музика, дорогі автомобілі біля входу — усе це створювало відчуття чужого світу, куди мені, простому хлопцеві, не було дороги.

На вході мене зустріла мила та привітна дівчина з ідеальною посмішкою, від якої, здавалося, танули навіть найхолодніші серця. Та на мене це зовсім не спрацювало.

— Ви бронювали столик? — чемно поцікавилася вона.

— Ні, але я прийшов до Віталія Прохорова, — пояснив я. — Скажіть йому, що це Вадим Макарчук. Він зрозуміє.

Вона лише кивнула, професійно стримуючи будь-які емоції, і попросила зачекати кілька хвилин. Я ж у цей час стояв і крутив у голові думку: після того, як я вдарив його, невже він взагалі захоче зі мною говорити? Чи не простіше йому зараз сказати охороні, аби мене й близько не підпускали до ресторану? Якщо й так, то я заслужив.

Та я помилився. За кілька хвилин дівчина повернулася і з тією ж посмішкою повідомила, що директор чекає мене у своєму кабінеті. Я відчув, як щось холодне пробігло по спині. Значить, він мене не списав. Значить, усе ще готовий до розмови.

Віталій зустрів мене з широкою посмішкою, в якій не було ані злості, ані образи. Я все ще бачив на його обличчі сліди від мого удару, однак це, здається, зовсім його не турбувало. Навпаки, він виглядав так, ніби взагалі забув про той інцидент.

— Чесно кажучи, не очікував тебе тут побачити, — сказав він і навіть вказав на свою щоку. — Особливо після цього.

— За це вибач, але ти заслужив, — відповів я, присідаючи навпроти. — Та я до тебе зовсім з іншої справи. Ти говорив про хлопця, з яким Аліна приходила сюди. Мені потрібно дізнатися більше. Про все. Можеш розказати?

Він хитро посміхнувся. Віталік явно чекав доки я прийду. Він певно розумів, що ті його слова крутитимуться в моїй голові, доки я врешті не прийду до нього, аби дізнатись більше.

— Навіщо розказувати, якщо я можу показати? — і почав щось друкувати на комп’ютері. — Великий плюс у камерах не лише в тому, що вони запобігають крадіжкам. Інколи вони фіксують те, чого нам зовсім не хотілося б бачити.

Я підійшов ближче, і за мить переді мною розгорнулася сцена, від якої похололо всередині. На екрані була Аліна. Вона сиділа поруч із Максимом — її колишнім одногрупником. Я знав його, бачив кілька разів, і завжди вважав, що він занадто самовпевнений через своє багатство. Але Аліна клялася, що давно з ним не спілкується. Казала, що спалила всі мости. І що я бачу тепер?

Ось її рука повільно тягнеться до його руки й накриває її. Ще мить — і відстань між ними скорочується. І вони цілуються. Не випадково, не жартома — справжній поцілунок. На виду у всіх.

Мої руки самі собою стиснулися в кулаки. Перед очима почервоніло. Я відчайдушно намагався себе стримати, але ненависть та біль накривали мене, мов хвиля. У голові звучала лише одна думка: «Вона зрадила мені. Просто і нахабно».

Я вже майже не контролював себе. Хотілося зараз же піти й вибити з цього Максима все, що можна. Ще трохи, і я не зможу себе стримувати. І Віталік це побачив.

— Так, друже, спокійно, — поклав він руку мені на плече. — Поїхали зі мною.

Я навіть відповісти не зміг. Він буквально силою вивів мене з ресторану, посадив у машину й завів двигун. Мені було байдуже, куди ми їдемо. У голові стояла лише одна картинка — їхній поцілунок.

Хвилин через десять ми приїхали у непримітний район столиці. Старі будинки, якісь склади, поруч — яхт-клуби. Нічого особливого. Та Віталій упевнено повів мене до одного зі складів. Всередині виявився величезний спортзал, повністю перероблений під боксерський клуб. Тут не було зайвих прикрас — лише ринг, груші, запах поту й залізо.