Глава 3

Випускний клас. Як довго я чекав цього, адже наблизився ще на крок до своєї мрії. Це відчуття свободи й водночас відповідальності переслідувало мене щодня. Я дивився на однокласників і бачив, що для когось усе було очевидним: хто стане лікарем, хто піде на юриста, а хтось відразу влаштується працювати й не морочитиме собі голову.

Всі ніби вже мали хоч приблизний план, а я досі не міг обрати, чим більше хотів би займатися — музика чи режисура. Це все так складно, адже від мого вибору залежить подальше життя. Зробиш крок не туди — і все, повертати буде майже неможливо.

Проте з найпершого класу я навіть від учителів чув лише насмішки про те, що потрібно шукати серйозну професію, адже для творчості потрібні зв'язки чи гроші, а в нас немає нічого з цього. Вони казали це з таким виразом, ніби вже поставили на мені хрест, ніби я був приречений на невдачу ще до того, як зробив перший крок. Вчителі дивилися на мене й не бачили потенціалу, лише мрійника, якому колись доведеться зіштовхнутися з реальністю та зламатися.

Ну ми ще подивимося, хто буде сміятися останнім, коли я стану відомим на весь світ. Це не просто мрія, це справжня мета. Я не можу інакше. Кожна нота, кожна мелодія, яку я створюю, відгукується в мені так сильно, що я не можу від цього втекти.

Кожен раз, коли уявляю себе за камерою, коли я керую процесом створення історії, в мені ніби запалюється вогонь. І поруч зі мною буде Аліна, адже наше кохання витримає усі перешкоди. Ми стільки вже пройшли разом, що тепер нас нічим не злякаєш. Я вірив у це всім серцем.

Та зараз ми мали складніше завдання, з яким я точно не зможу впоратися легко. Батьки дівчини довгий час залишалися в тіні, не втручаючись у наші стосунки. Ми майже рік зустрічалися, і вони поводилися так, ніби мене не існувало. Але зараз їх чомусь дуже зацікавило особисте життя доньки. І мені стало зрозуміло: момент істини настав.

І чесно, мені було зовсім не до того. В мого батька погіршилося здоров'я, і сьогодні він якраз мав піти до лікаря. Я хвилювався, чи все буде добре, чи не почую я від нього новин, які змінять наше життя. А я замість того аби підтримувати його, змушений був терпіти компанію не надто приємних для мене людей. Дуже вже добре я пам'ятав той зневажливий погляд матері Аліни, коли ми випадково зустрілися біля під'їзду. Тоді в її очах було все: зверхність, недовіра й навіть приховане презирство.

Я тоді відчув себе ніким, навіть не потрібним хлопцем її доньки, а випадковим перехожим. Але я зроблю це заради коханої. І тато розумів мене, він лише кивнув, коли я сказав, куди йду. Та я хотів, аби все пройшло ідеально, хоча в глибині душі розумів — цього не буде.

Тому, вдягнувши свій найкращий одяг, я купив досить дорогий букет квітів та попрямував у сторону будинку. Кожен крок віддавався у скронях, ніби я йшов на екзамен, результат якого вирішить усе моє майбутнє.

Двері ж у квартиру мені відчинила Аліна. Я бачив, що вона нервує майже так само, як під час зустрічі в мене вдома. Однак тоді все пройшло в рази простіше. Вона ледве посміхнулася, наче намагаючись підтримати і мене, і себе одночасно.

Подарувавши її мамі квіти, від яких вона була точно не в захваті, я пройшов у середину. Я майже фізично відчув, як повітря в цій квартирі стало важким. І щось мені здається, що вони не затримаються довго в цьому домі — стільки холодності й штучності тут було, що навіть дорогі речі здавалися мертвими. Ну звичайно, все обставлене за останнім словом техніки, гарний ремонт та дорогі речі. Все виблискувало, але чомусь не гріло. Спілкуватися з ними мало бути ще складніше.

Мені було максимально некомфортно в цій родині, адже всі їхні розмови завжди зводилися до одного — гроші та становище в суспільстві. Вони говорили про машини, про відпочинок, про роботу їхніх знайомих, і в кожному слові відчувалася хвороблива гордість. Невже можна бути настільки зацикленими на таких речах? Не розумію і не хочу розуміти цього.

— Вадиме, а ким працюють твої батьки? — прямо спитав батько Аліни.

Звичайно, такого питання і варто було очікувати, адже для них статус — це найголовніше. Та брехати я не збирався, і якщо вони не приймуть мене — це їхні проблеми. Я кохаю їхню доньку і збираюся зробити її найщасливішою.

— Мій батько механік в автосервісі, а от мама проста вчителька, — відповів я.

Катерина навіть не стримала свого невдоволення. Вона скривилася так, ніби я сказав щось ганебне. Вони ж вже очікували, що це буде хлопець, який примножить їхні статки. А чого очікувати від людини з небагатої родини? Однак нас часто недооцінюють, ніби одразу ставлячи хрест на мріях. Але я не з тих, хто здається.

Проте я зможу самостійно побудувати міст до свого щасливого майбутнього, без допомоги інших. Я з самого дитинства, не дивлячись на підтримку батьків, знав, що мені доведеться пробиватись у житті. Адже той шлях, що я обрав, він не такий уже й простий.

— А ким ти мрієш стати? — здається, Олексій ставився до мене більш нормально, ніж його дружина.

— Я збираюся вступати на режисерський факультет. Але я з дитинства займаюся музикою, то, можливо, б пов'язав своє життя з цим, — я зовсім не вмію брехати.

— Та ти не думав знайти щось більш... більш серйозне, — з відразою сказала жінка.

— Як на мене, це досить серйозна професія, — швидко сказав я.

Від цього напруження в розмові не зникло, а навпаки — стало ще сильнішим. Я вже розумів, що зовсім їм не сподобався, і Аліна бачила це. Дівчина намагалася приховати те, наскільки їй боляче це усвідомлювати, однак виходило не дуже добре. Вона ніколи не була хорошою акторкою.

Я б уже хотів завершувати це все та йти додому, але мене покликав чоловік покурити з ним. Я ж ніколи навіть не пробував, але він протягнув мені одну, і я з радістю взяв цигарку. Перший вдих — і я одразу ж закашлявся. Досить незвичний смак, однак мені сподобалися ті відчуття, що давав цей дим. Хоча й важко було робити затяжки, адже організм ще не звик до такого.

— Вадиме, я хочу зараз тобі сказати важливу річ, — сказав Олексій, втягуючи дим.