Глава 37

Життя йшло своїм ходом, а я ж вже звик до його ритму. Тепер ми з Машою чи не щодня говорили по телефону, хоча вона так жодного разу і не бачила, як саме я виглядає. Ну що ж, це легко виправити, але не зараз. Залишимо це на потім. Тому я просто поки обмежувався цим. Ми ж презентували альбом, і навіть встигнули з'їздити в невеличкий тур. Поки що в мене була своєрідна відпустка, і я справді цілий місяць хотів провести в тиші та спокої. Але не дуже то й вийшло. Останнім часом Віталік занадто сильно опікав свою дружину, адже в неї підходив термін. Зовсім скоро має народитися Прохоров молодший. Вони навіть ім'я йому обрали — Богдан, адже він був даний їм Богом. Ну що ж, мені подобалося, адже друзі спитали моє ім'я. Все ж я буду хрещеним хлопчика. А от за хрещену вони взяли Катю, двоюрідну сестру Ані. Ми не були дуже знайомі, проте друг розповідав, що вона теж дуже щаслива. Просто дівчина останнім часом працювала за кордоном, а от нарешті повернулася на Україну. І тепер готова частину вільного часу проводити з похресником.                                             

Ми ж всі чекали, коли нарешті настане день Х, і Аня народить дитину. Віталік був увесь на нервах, а от дівчина зберігала спокій, хоча по ідеї все мало б бути навпаки. Друг неабияк хвилювався, але тепер до його страху додався ще один. Він боявся, що не зможе стати хорошим татом. І це вже справді було смішно, адже я впевнений, що друг дасть все найкраще своїй дитині. Тому я і намагався його всіляко заспокоїти. Катя ж в цей час підтримувала Аню, і таким чином ми ніби розділили обов'язки. І от мені інколи здається, що ми чекаємо на цю дитину чи не сильніше за них. Нам дуже хотілося, аби вже поскоріше народився похресничок. В той день ми з Віталіком були в студії, працюючи над новою піснею, яка мала стати саундтреком до доволі крутого зарубіжного фентезійного фільму. Це прямо новий рівень для "Timecode", адже ми вийшли на світову музичну арену. Та й це допомагало відволіктися від думок. Аж тут у Віталія задзвонив телефон. Він почув лише кілька фраз та швиденько щось відповів, а я навіть не розчув.                                                                                     

- Збирайся, нам терміново треба їхати в лікарню. - друг виглядав щасливим та наляканим водночас. - Аню забрала швидка. Вона народжує. Там з нею вже мама та Катя.                                                  

Так, нарешті це почалося. Я швиденько все склав, і вже за десять хвилин ми їхали до лікарні. Паралельно Віталік понабирав друзям та родичам, повідомивши радісну новину. Щось мені підказує, що вже за годину там збереться цілий натовп. Ще б, ми всі одна велика родина, і сьогодні нас стане на одного більше. Таку визначну подію ніхто з нас не пропустить. Але я бачив, що друг дуже сильно нервує. Він боявся, що щось може статися. Ну звичайно, по начитався всякого різного, а тепер не знає куди себе діти. Але все буде добре. Ще за десять хвилин я паркував машину, поки друг летів до палати. Звичайно, його не пустили в середину, змусивши нас чекати. Через те, що це приватна клініка, то нам навіть дозволили залишитися в лікарні, очікуючи на те, що нам скажуть. А час тягнувся неймовірно довго. Катя побігла оформлювати якісь документи та вирішувати справи, адже Віталік зараз був не в стані. Мене ж залишила підтримувати його. Яка бойова дівчина. А от в мене ніби дежавю, адже ми вже одного разу так сиділи під палатою, тільки цього разу привід радісний. Зовсім скоро мій друг стане батьком. І це було так незвично. Адже ніби ще вчора ми тільки закінчували школу. Сьогодні знову зустрілися та створили гурт. А виявляється, що вже стільки років пройшло. Вже навіть наша дружба скоро відсвяткує п'яту річницю. Так, час летить дуже швидко. Не встигнеш озирнутися, а там вже й тридцять років, адже ми впевнено рухаємося до цієї цифри.                                               

За годину ми ще не мали ніяких результатів, але приїхали всі наші друзі та родичі Віталіка та Ані. Вони були настільки шумними, що я ще здивований, як нас всіх не вигнали. Тут було купа квітів, кульок з побажаннями та подаруночків. А вони добре підготувалися. Однак скоро медсестрам це набридло, і вони зігнали всіх в окрему палату, аби ми нікому не заважали. Судячи з усього, добиралися вони на таксі, адже деякі, такі як Макс та Назар, були вже добре випивші. Певно одразу почали святкувати народження малого. Ото він ще навіть не уявляє, яка велика родина в нього буде. То ж скільки подарунків на день народження, адже діти дуже сильно їх люблять. Щось все тривало так довго, адже на вулиці встиг опуститися вечір. Проте додому ніхто не збирався. Ми залишимося тут до останнього. А Віталік ще більше починав нервувати. Та так, що Катя навіть запропонувала попросити заспокійливого в медсестер. В іншому випадку я б навіть пожартував над цією ситуацією, та не зараз. І тільки я вже збирався сам йти та дізнаватися що ж там, як двері відчинилися та увійшов лікар. Він був досить втомленим, та це не дивно. Усі завмерли, очікуючи, що ж він нарешті нам скаже. І він нас порадував.                                                                                                                                         

- Ви всі родичі Анни Прохорової? - ми кивнули. - Добре, а хто з вас Віталій?                                

- Я. - подав голос друг. - Я Віталій.                                                                                                    

- Ну що ж, татусю, я вас вітаю. У вас народився син, чотири двісті. Пологи були не зовсім легкими, проте без ускладнень. - посміхнувся лікар. - Вашій дружині та сину нічого не загрожує. Тому ще раз вітаю.                                                                                                                                            

- Дякую. - Віталік не стримався, та обійняв лікаря, але той певно звик до такого. - Коли я можу їх побачити?