Глава 16

"Timecode" нарешті почав своє існування. Точної дати створення ніхто з нас не міг назвати, однак через роки кожен учасник гурту скаже, що свій шлях ми почали в гаражі Віталіка. Саме там ми лабали якісь кавери на всім відомі пісні, так і не наважуючись писати самостійно. Там була наша перша сцена — бетонна підлога, старий диван і кілька порожніх ящиків з-під пива, які слугували нам столом. І дивно, але саме в тому сирому приміщенні, під холодними лампами, народилася мрія, яку вже неможливо було зупинити.

Однак зовсім скоро для нас великим відкриттям стало те, що Макс пише вірші українською мовою. І вони були такі круті, що ми навіть збиралися робити з них пісні. До того ж в нас з Віталіком виходило накласти їх на мелодію, яка буквально за хвилину з'являлася в моїй голові, а друг потім її дороблював.

Було в цьому щось магічне: я тільки наспівую простий мотив, Віталік додає акорди, а Олег уже вмішує свої гітарні партії так, ніби чув їх у моїй голові ще до того, як я сам їх вигадував. Вже за місяць таких от намагань в нас було кілька власних пісень, але тут виникла інша проблема.

Ми досі ніде не виступали, не наважуючись представити "Timecode" світу. Як жартував Макс, світ може виявитися не готовим до такої музичної революції. Але ж усередині мене свербіла потреба довести, що ми не просто «гаражні хлопці з мікрофоном», а щось більше. І рано чи пізно це б мало статися. Саме тоді Віталік згадав про той паб, де все почалося. Паб, який подарував нам віру в себе і став нашим мостом у подальші звершення.

Тому вже на наступний день ми були там, домовляючись про виступ. Власник, побачивши нас, одразу ж погодився, обіцяючи навіть якийсь гонорар. Він добре пам’ятав мої сольні виступи, і в його очах світилася зацікавленість. І якщо ми сподобаємося відвідувачам, то можна навіть домовитися про регулярні виступи. Чесно, я дуже боявся виступати разом з хлопцями, адже це досить велика відповідальність. Це вже не просто я й гітара — це ціла команда, і від мене залежав не лише я сам, а й доля інших.

Ми ще досить молодий гурт, який лише недавно зібрався в гаражі Віталіка, проте я був впевнений в хлопцях. Ну, майже в усіх. Артем досі дратував мене, та в плані гурту на нього справді можна було покластися. Він жив музикою, і це було справді видно. Іноді я ловив себе на думці, що він, можливо, навіть більше ніж ми всі, відчуває сцену. Його барабани звучали як серце гурту, ритм, що тримав нас на плаву. Можливо нам з часом вдасться знайти спільну мову, і тоді все стане краще.

Та поки що ми негласно домовилися терпіти одне одного. Не знаю на скільки вистачить такого перемир’я, але поки ми граємо в одному рок-гурті, доведеться якось миритися з цим. Я повторював собі, що гурт важливіший за дрібні антипатії, і що музика має стояти вище за особисті неприязні.

І от настав час нашого першого виступу. Тут вже була Аня та Ліля, дружина Максима. Так, це бородач виявився досить хорошим сім’янином, і вже мав маленьку донечку. Це трохи збивало з пантелику — як людина, що носить у собі такий дикий драйв, водночас може бути турботливим татом. Але він якось поєднував ці дві ролі.

А мені ж не було кого запросити, адже серце все ще не могло забути Аліну. Мені досі здавалося, що воно співає свою химерну пісню лише для неї, та дівчина не хоче її чути. Хоча, навіть якби вона і намагалася повернутися, я б ніколи не скоїв ту ж саму помилку. Та все ж хотілося відчути цю підтримку.

- Друже, ти в порядку? – я відчув, як Віталік поклав руку мені на плече, справді хвилюючись за мене.

- Не знаю, напевно, – знизав плечима я. – Просто це все так неочікувано, і я навіть не знаю як правильно реагувати. По ідеї маю радіти, адже це перший виступ "Timecode". Та щось таки мене тривожить.

- Це все просто страх перед чимось новим. І повір, він є в кожного з нас, адже зараз життя нашого гурту розділиться на "до" та "після". Назад дороги вже не буде, – посміхнувся друг. – Ми або йдемо далі, до Олімпійського. Або просто здаємося, і назавжди забуваємо про свою мрію. Не знаю як ти, але я обираю перше. Хоча ні, знаю, ти теж за цей варіант, бо я просто не дозволю тобі опустити руки.

Я був неабияк йому вдячним за цю підтримку, адже вона справді рятувала мене у найважчі моменти мого життя. Віталіка мені послала сама доля, і він залишався завжди поряд. Після всіх цих труднощів, здається, наша дружба стала ще міцнішою. І хоча в кохання я більше не вірив, адже його завжди можна купити, принаймні для мене, то такий зв'язок ніщо не зруйнує. Він став частиною моєї родини, хоча по крові ми й не рідні.

А стосовно любові... Ну я розумів, що от Аня кохає Віталю просто так, за те, що він є. І в них це взаємне. Але це скоріш виняток з правил, який трапляється раз на мільйон. І я не попадаю в цей відсоток. Можливо з часом знайду якусь дівчину, з якою ми зможемо просто співіснувати. Або якщо стану багатим, то якась дівчина просто поведеться на гроші. Хоча ні, не якщо, а коли...

От прийшов час виходити на сцену. А я хвилювався так, що не міг передати слова. Стільки пар очей дивилися на мене, і в мене складалося враження, що вони чекають на мій провал. І так, перша пісня пройшла якось не дуже, проте нас зустріли бурхливими оваціями. Далі я вже просто почав кайфувати від того, що відбувалося на сцені.

Я забув про своє хвилювання та якусь незручність, адже саме тут я відчув себе на своєму місці. Мені було так комфортно виступати, що здавалося ніби я народився з мікрофоном. Я відчував себе зіркою навіть після того, як виступ закінчився. Ми сіли разом з дівчатами, а власник приніс нам пива за власний рахунок.

- Ну ви молодці, хлопці. Просто запалили цей паб, – посміхнувся він. – Завтра підійдіть до мене зранку, домовимося про співпрацю.

І це стало нашою першою перемогою. В той вечір ми як ніколи були раді тому, що нарешті зробили перший крок до здійснення мрії. Навіть Артем поводився нормально, зовсім не дратуючи мене. А я д був в такій ейфорії, що просто приймав вітання від абсолютно невідомих людей, які розповідали мені як круто я співаю, а хлопці грають.