Глава 10

Після того як Аліна пішла, у квартирі поселився лише цигарковий дим та самотність. Довелося навіть збрехати на роботі про те, що я захворів, але мені повідомили про те, що я можу навіть не повертатися. І насправді так і було. Моє серце було вирване та розірване на шматки. Я не міг ні говорити, я не міг більше злитися. Натомість прийшла ненависть до себе. Так, я вважав себе винним, адже не зміг подарувати їй життя, про яке дівчина так мріяла. Навіть зараз я не міг думати про неї погано, адже кохання не проходить так швидко. Навіть батько Аліни намагався поговорити зі мною, пропонуючи свою допомогу в будь-якому питанні. Він розумів, наскільки це боляче. Я думаю, що чоловік навіть очікував цього. Це просто було питання часу. Та я не хочу мати справи з цією родиною.   

А потім таки прийшла злість. Як вона могла так вчинити зі мною? Я ж збирався їй освідчитися та провести решту життя разом. Але не вийшло. Зараз мені залишалося крутити в руках кружку, що Аліна мені подарувала на минуле Різдво. На ній було написано "Найкращому хлопцю у світі". Та тільки тепер я зрозумів, скільки цинізму в цій фразі. Вона ж ніколи насправді так не думала. Тому я просто зі всієї злістю жбурнув її у стіну. Ненавиджу це все, ненавиджу її, ненавиджу себе. Я втратив все, що мало для мене сенсу. Я спалив останній міст, а річка стає лише ширшою. Знаю, що маю залишатися сильним заради мами, але я справді так більше не можу. Батько помер, дівчина покинула, та й з роботи мене витурили. Мрія ж була настільки нездійсненною, що я навіть не задумувався про те, аби втілити її. Невже я ніколи не зможу стати щасливим? Прокинулося велике бажання закінчити все в один момент. Хіба це важко? Ні, лише один необдуманий рух. І я майже зробив його...                                   

Від сумних думок мене відволік стук у двері. Я не хотів бачити нікого, адже мене знищував біль. Він ніби отрута, що роз'їдала з середини, залишаючи по собі порожнечу. І я збирався це все припинити. Варто лише зустріти непроханого гостя та швидко відправити його назад. Коли ж я побачив там Віталіка, то зовсім не здивувався. Хлопець стояв з якимось пакунком в руках.                                   

- Так друже, бачу, що ти зараз на межі. - посміхнувся він. - Але будемо витягувати тебе з того стану, адже це точно не нормально.                                                                                                         

- Я просто хочу побути сам. - відповів я.                                                                                                 

- Е ні, Вадиме. Я не залишу тебе одного, адже ти можеш зробити якусь дурницю. - звідки він дізнався. - Такс, де там в тебе кухня?                                                                                                         

Він просто відштовхнув трохи мене та увійшов в середину. Ніби в трансі я прослідував за ним, дивлячись як він дістає якусь готову їжу та алкоголь з пакунка та свого рюкзака. Відчуваю, що зараз буде лікувати мою душевну рану перевіреним способом. Та як він дізнався, що я збирався зробити саме зараз? Колись мама розказувала, що є не тільки істинні пари, а й справжні друзі, яких доля обов'язково не раз зіштовхне. Як би далеко ви не знаходилися, скільки раз би не сварилися, але ці люди завжди будуть поряд. Це невидимий зв'язок, який не зникне навіть через багато років. Чимось схожий на родинний, але пояснити його набагато важче. Тоді я не розумів сенс цих слів, але зараз... Віталік поставив все на стіл переді мною, дістав дві кружки та налив в них віскі.                                   

- Пий. - протягнув він мені одну. - Пий і заспокоюйся, адже я прямо бачу, як злість та ненависть душить тебе.                                                                                                                                                  

- Я не хочу... - почав я.                                                                                                         

- Я тебе не питаю, а кажу це зробити. Тому негайно. - сказав хлопець, роблячи ковток.                    

Послухавшись його, я зробив те саме. Алкоголь обпалив мене, змушуючи на мить відволіктися від болю. Аліна... Її ім'я навіть вимовляти зараз не хотілося. Вона знищила мене, розбила зсередини та зруйнувала віру у хороше. Чи ненавидів я її? Ні, навіть після всього так і не зміг. Я ненавидів себе, Макса, цей світ... Але не її. Чи ще досі кохав? Так, я кохав її. Це не те почуття, що закінчиться в один момент. Воно буде зі мною назавжди, нагадуючи про себе навіть через десять років. Це ніби стара рана, яка буде боліти все моє життя. Випивши це, Віталік налив мені ще та змусив щось поїсти. Мені не хотілося, але я розумів, що так буде краще для мене.                                                                      

- Друже, послухай мене уважно. - почав хлопець. - Я не знаю чому, та з'явилося якесь відчуття, що ти хочеш зробити дурницю. Насправді я вже кілька разів збирався приїхати, але ти мав побути наодинці зі своїм болем, аби з усім розібратися. Та тепер вже досить цього. - продовжував він. - Аліна не варта тебе, вона зупиняла твої мрії. З нею ти б нічого не досягнув. Так що добре, що вона пішла зараз. В тебе є шанс все виправити.                                                                                                         

- Десь в глибині душі я це розумію, але нічого не можу зробити з собою. - відповів я. - Вона була для мене цілим світом, а зараз все зруйнувалося в один момент.                                                            

- А ти кричи на зло всьому світові "Я ще живий". Кожного разу, як він ламатиме тебе, вставай та рухайся далі. Як там казав твій тато, найтемніша ніч завжди перед світанком. - Віталік посміхнувся. - До того ж я буду поряд.                                                                                                         

- Чому? - щиро здивувався я.