Глава 9

Організацію похорону мені довелося взяти на себе, адже мама просто не могла цього зробити. Та я й не хотів, аби вона взагалі ще більше хвилювалася. І я б не знаю, як впорався з цим всім, якби не Віталік та його дівчина Аня. Вони буквально витягували мене з цього стану, допомагаючи з усіма приготуваннями. Друг навіть взяв на себе частину фінансового забезпечення, сказавши, що віддам коли зможу. А от Аліна лише просто сказала, що їй дуже шкода. І на тому все. Навіть її батько більше поспівчував і запропонував допомогу. А вона... Для мене вже все давно очевидно з нею, але серце все ще болить. Я все ще сподіваюся, що в нас все може налагодитися. Та ні, так не буде. І від цього ставало тільки гірше.                                                                                                         

Як тільки ми розібралися з похороном, я вирішив поговорити з Аліною. Порожнеча всередині мене росла з неймовірною силою, і я не знаю, що може заповнити її. Можливо ніколи не зможе. Вперше за довгий час я взяв в руки гітару, яка дісталась мені від батька. Тато був справжнім майстром в цій справі, і навчив мене. Я просто грав та співав, як це відчував сам. Пам'ятаю ще в школі вчителька музики сказала мені, щоб я ніколи навіть не пробував займатися музикою. Ніби в когось є до того талант, але я не відношуся до тих людей. Колись, вперше почувши Pink Floyd я твердо вирішив створити свій власний рок-гурт. Навіть назву придумав - Timecode. Але цьому не судилось збутися, адже наш світ не завжди настільки однозначний, як би нам хотілося цього. Ну що ж, сподіваюся до режисури в мене є талант, адже я виконаю останню волю мого батька. Я не дозволю померти своїй мрії, адже він вірив, що я здатен змінити цей світ. Та зараз в мене є ще одна незавершена справа.      

Я не з'являвся вдома вже більше як тиждень. Не дивлячись на смерть мого тата, картинка поцілунку Аліни та Макса все ще не зникала з моєї підсвідомості. Треба обов'язково з нею поговорити. Вже досить відтягувати час. Тому я просто сидів на кухні нашої квартири, чекаючи на її повернення. Сигарета навіть не могла заспокоїти мої нерви, роблячи лише гірше. Та я спеціально намагався себе довести до стану, з якого потім точно не вийду. Як уявляю, що в цей момент вона сидить разом з Максимом. Він її бере за руку та цілує... Звук розбитого скла відволік мене. Звичайно це був лише стакан, що луснув в моїй руці. І знову кров, на яку я дивився ніби заворожений. Але стук у двері змінив мої пріоритети. Аліна увійшла у досить веселому стані з якимись пакетами. Напевно сподівалась, що мене і сьогодні не буде, адже просто не змогла приховати здивування. І як я раніше не бачив цього в ній? Хоча, я і зараз відмовляюсь визнавати правду, адже кохаю досі дівчину. Якби вона зараз просила пробачення, чи зміг би я зробити це?                                                                                                         

- Вадиме, чому ти сидиш в темряві? - вона увімкнула світло. - Ти поранений, треба рану промити.       

- Ні, присядь поруч. - спокійно відповів я, намагаючись не дивитися на неї.                                   

Вона підкорилась, а я старанно відводив погляд, адже знаю, що лише одна мить і я знову потону в цих неймовірних очах. Коли дівчина намагалася доторкнутися до мене, я різко забрав руку. Мені було неприємно це.                                                                                                                                            

- Ти ображаєшся за мене через смерть батька? - вона склала руки на грудях. - Ти ж знаєш, я погано переношу ці всі поховання і взагалі смерть. Але мені дуже шкода, що з Віктором Сергійовичем так сталося.                                                                                                                                            

Але я не відчув хоч трохи жалю в її словах. Здається дівчині просто байдуже на це все, адже Аліну цікавило зовсім інше. Невже вона так змінилася за ці сім років? А може такою і була завжди, а я просто не помічав. Стільки питань одразу виникає, а відповіді я так і не отримаю. Досі не знаю до чого призведе ця розмова. Може вона просто піде, і я більше ніколи не побачу її. І навіть після всього від однієї думки про це моє серце починало неймовірно боліти.                                                                      

- Як там Макс? - одразу ж запитав я.                                                                                                         

На якусь мить вона виказала здивування, але швидко взяла себе в руки. Ще б, вона ж напевно буде зараз казати, що це все неправда. І я б може повірив, якби не бачив все на власні очі. Та, виявляється, вона ще вміє мене дивувати. Дівчина вирішила одразу зруйнувати останній міст моєї довіри.            

- Цілком нормально. - просто потиснула плечима Аліна. - Звідки ти знаєш?                                   

- Ти знала, що в ресторані у Віталіка є камери? - посміхнувся я, але мені було зовсім не весело. - І вони мають таку властивість — фіксувати те, що нам не завжди хочеться. Хто кажеш тобі телефон подарував? Хоча не треба цього цирку, я і так знаю правду.                                                               

- І чого ти тепер хочеш від мене? - таке відчуття, ніби переді мною зараз сиділа лялька, яка зовсім нічого не відчуває.                                                                                                         

Невже ці всі роки для неї нічого не значили? Вона так просто готова попрощатися зі мною? Ну звичайно, не так її уява малювала гарну казочку про кохання. Ну звичайно, всі проблеми вирішуються одними лише почуттями. А ми б могли стати щасливим, я б зробив все для цього. Як сказав мій батько перед смертю — найтемніша ніч завжди перед світанком. Однак наші почуття не пережили навіть північ...