Глава 5

Після тієї сварки Аліна ще довго не хотіла розмовляти зі мною. Досі ображалася за те, що я так і не взяв гроші в її матері. Вона вважала, що це моя гордість і впертість, які нічого доброго нам не принесуть. Однак я свого рішення не збираюся змінювати. Мені не потрібно це все, не потрібно чужих подачок, навіть якщо вони йдуть від найближчих людей. Ми впораємося вдвох зі всіма проблемами, я вірив у це, навіть коли самі проблеми здавалися непереборними.

Проте за кілька днів вона повернулася пізно та дуже щаслива, сяюча й весела, хизуючись новим телефоном. Ніби це подарував їй тато, адже в неї скоро іменини, і він просто вирішив потішити доньку заздалегідь. Вона показувала його мені так, ніби то була якась дрібниця, ніби все це природно і не мало викликати запитань.

І я не звернув на це увагу, але даремно. Хіба міг я підозрювати в чомусь дівчину, яку так відчайдушно кохав, якій довіряв більше, ніж самому собі? Звичайно, ні. Я був ніби засліплений нею, її красою, голосом, усмішкою. Я вірив кожному слову, навіть тоді, коли вони звучали неприродно.

Та наступний крок до змін стався буквально за тиждень. І саме в той день усе перевернулося. Я повертався з роботи досить пізно, адже довелося затриматися — машина клієнта ніяк не хотіла «оживати», і я вперто шукав рішення. Але, попри втому, я був задоволений, адже вдома на мене чекала кохана дівчина та той родинний затишок, що вона створювала кожного дня: наші вечори, чай на кухні, її сміх, запах свіжоспечених булочок. Для мене це було справжнім щастям.

Але останнім часом я почав помічати, ніби все змінюється. Аліна все частіше намагалася уникати мене, знаходила сотні приводів, аби не бути вдома. Пропадала зі своїми подругами, іноді навіть не попереджавши мене. Я вірив їй і знав, що там нічого не може бути, але все ж певні сумніви гризли мене. Я відганяв їх, переконував себе, що це лише втома, лише збіг. Але підсвідомо я відчував, що щось не так.

— Вадиме, — покликав мене знайомий голос.

Обернувшись, я побачив Віталіка, свого колишнього однокласника. Він був одним із найпопулярніших хлопців усієї школи, і про нього мріяла кожна дівчина. Він завжди був у центрі уваги: красивий, самовпевнений, із тією посмішкою, яка ніби обіцяла пригоди. Однак йому ж подобалася Аліна, яка обрала не його.

За це він мене відверто ненавидів, не приховуючи своєї злості й заздрості. Проте все змінилося під час останнього дзвоника. Тоді він, несподівано для всіх, підійшов до мене й попросив пробачення за свою поведінку. Я ж навіть не звернув на це уваги, бо всі мої думки займала інша людина — та сама Аліна.

Дороги життя розвели нас зовсім у різні боки, та я чув, що хлопець працює директором ресторану, займається музикою, виступає на вечірках і навіть збирається одружуватися з якоюсь дівчиною. Але чи правда це… я не знав. Чутки завжди прикрашають реальність.

— Привіт, друже, — він похлопав мене по спині так, ніби ми й справді залишалися друзями. — Сто років тебе не бачив. Як ти? Як життя молоде склалося? Вже треба брати автограф у талановитого сценариста? Чи поки зачекати?

— Та яке там, — розсміявся я. — Працюю в автосервісі, хоча університет таки закінчив. Але, як виявилося, талант мало кому потрібен, а нам з Аліною потрібно було на щось жити. От і довелося працювати так, а потім уже подивимося.

— Так ви все ще разом, — якось задумливо сказав він.

Віталік не виглядав засмученим цим фактом, але був неабияк здивований. Невже наші однокласники думали, що наші стосунки навіть не доживуть до спільного проживання? Або, може, він чекав, що я давно здамся. Але щось мені підказувало, що думав хлопець зараз зовсім про інше.

— Тебе дивує це? — перепитав я.

Це в школі я міг боятися заговорити з кимось, адже був досить слабким та невпевненим у собі. Та за час роботи в автосервісі я став більш черствим до чужих поглядів. Я навчився захищати не лише себе, а й свою кохану дівчину. І саме це давало мені відчуття сили.

— Просто… — Віталік ніби не хотів говорити далі. — Бачу я твою Аліну досить часто в нашому ресторані. І вона ніколи не буває сама. Інколи з подружками, але все частіше з хлопцем. Тому я й думав, що ви не зустрічаєтеся вже.

Ця новина буквально збила мене з пантелику. З яким хлопцем вона може бути в ресторані? А з подружками… Звідки в неї гроші на ці дорогі розваги? Невже таки бере в своїх батьків? Однак я не хотів перед колишнім однокласником розігрувати сцени ревнощів. Мені просто потрібно поговорити з дівчиною. Потрібно йти додому.

— Можливо, це просто її знайомий, — знизав плечима я, розвертаючись, аби вже піти. — Ти ж пам’ятаєш Аліну, вона любить спілкуватися. Це нормально.

— А цілувалися вони теж по-дружньому? — посміхнувся Віталік.

— Що? — я різко обернувся до нього.

— Цілувала вона того хлопця, тримала за руку. А ще він їй дарував подарунки. Останній раз це був телефон, а до того я не придивлявся, — він якось дивно дивився на мене, з сумішшю жалості та насмішки. — Вона зраджує тобі, Вадиме. Розумієш? Твоя Аліна сама звичайнісінька шльо…

Але договорити він не встиг, адже я різко замахнувся та вдарив його в обличчя. Сили я приклав достатньо, щоб він похитнувся, проте нічого йому не зламав. Хоча в мене було таке бажання за такі слова. До Віталіка одразу підбігли його друзі, та він знаком показав не наближатися. З носа текла кров, та він не був розлюченим. Принаймні удару у відповідь я не отримав. Уже добре.

— Добре, заслужив, — погодився він. — Але ти придивися до своєї дівчини. Ти її кохаєш, а вона тебе? — я розвернувся та пішов геть, але до мене долинули його слова: — Ти ще не раз згадаєш те, що я тобі говорив.

І його слова стали пророчими. Вони не покидали мене протягом усієї дороги додому. Я йшов темними вулицями, слухаючи власні кроки, і в голові розривалося тисяча думок. Чи міг він помилитися? Чи, може, зробив це спеціально, щоб помститися за шкільні роки? Та як він міг вгадати з телефоном?

Ні, я не хочу в це вірити. Зараз я прийду додому, розкажу про це Аліні, і ми разом посміємося. Вона обійме мене, скаже, що то лише плітки. І все повернеться в норму. Я вірю в це. Тим паче наше кохання здатне пережити й не таке. А я ж їй збирався скоро освідчитися. Уже добре, гроші на весілля візьмемо в її батьків і влаштуємо все так, як вона мріяла.