Глава 10

— Сонце очей моїх, я так довго чекав на нашу зустріч… — Теплі дідові очі заглядали прямісінько в серце, неначе шукаючи там того ж тепла. Чоловікові довелося присісти біля машини, аби подивитися на мене, а не просто простягнути руку. По цій людині відразу було видно — він навіть не думає брехати. Ці слова він сказав не через гарне виховання, а тому, що й справді давно мав бажання мене побачити.

  Мене хотів побачити… дідусь?

  Так незвично всіх цих людей називати таким чином. Неначе ми все життя жили однією сім’єю…

  Поки батько з Вільямом уже підіймалися сходами до замку, я все ще сиділа в салоні, дивлячись на простягнуту руку й вагаючись навіть просто поворухнутися.

— Ти не рада нашій зустрічі? — Вогонь в очах чоловіка швидко почав згасати, щойно ця думка зірвалася з його вуст.

— Ні-ні! Що ви! — Від несподіванки я почала махати руками. — Просто все якось… швидко відбулося. Не встигаєш оком кліпнути, як знаходиш когось, хто виявляється членом твоєї справжньої родини.

— Розумію, самому складно уявити, що ти зараз можеш відчувати. Всі ми колись були в твоєму віці, та не в твоєму житті. Не кожна людина проходить такий шлях. Але я впевнений, що доля дала тобі його не просто так. Вона заздалегідь знала, що ти — людина сильна і однозначно впораєшся з такою місією! — Дідусь, намагаючись підбадьорити мене, махнув рукою, ніби натякаючи, що не існує ніяких проблем. — Ах так, люба, давай на «ти». Дивно якось, коли онучка звертається до мене на «ви». Ти ж мені як друга донька, зрештою.

— Друга донька?

— Ну так. Перша моя дитина — син Льовка, другою стала твоя мати — Сарочка. Я навіть не відчуваю, що вона мені нерідна, їй-богу! А далі — ви з Вільямом. Хоч ви й мої онуки, але відчуваю я до вас таку ж любов, як і до старших ваших.

  Після цих слів на обличчі чоловіка засяяла така яскрава й щира усмішка, якої я не бачила в жодної людини. Стільки тепла і ніжності було в цій людині! Стільки любові! Як батько допустив, щоб дідусь жив тут сам-один?! У такому величезному домі й на самоті! Ні з ким поговорити, посміятися… Зрозуміло в такому випадку, чому він такий радий нашій зустрічі.

— Ходімо вже до будинку, вогнику. На вулиці стає дедалі морозніше. Як-не-як, зима вже не за горами.

  Я взяла запропонований мені лікоть і нарешті рушила сходами.

  На диво, такі довжелезні сходи ми подолали швидко. У приємній компанії, з доброю людиною й не через таке пройдеш. Але все ж таки колись тут треба буде зробити якийсь ліфт чи щось типу того. Дідусь не буде вічно таким жвавим і зарядженим. Мабуть…

— Ти вибач, батьку, що ми в такий пізній час приїхали до тебе, — почав король Лев, коли ми з дідом дісталися до головної площі замку.

— Не страшно, Льовка, ліпше так, аніж роками тут сидіти самому.

— Та знаю я, що винен! Але ж… як би я кинув королівство? Сам бачиш, яка ситуація складається зараз. То в’язні, то крадіжки, вбивці, а тепер ще ця повернулася!

— Ні, я б не сказав, що повернулася, скоріше…

— Батьку! Чорний гумор зараз точно недоречний!

— Ану циць! Досить сварок! На сьогодні, я думаю, всі свою дозу негативу вже отримали! — Махнувши руками, перебила чоловіків я. — Тим паче, який уже сенс сваритися? Все пройшло, зараз треба тільки все це пережити, прийняти й жити собі далі.

— Мабуть, уперше це скажу, але Аїда права, — мовив Вільям, на що отримав потиличник від мене.

— Ти диви, а плітки-то правдиві. Характер такий, що ух! — Щиро посміявся дідусь. — Так, добре. Зараз, думаю, варто відправити вас по кімнатах, щоб ви трохи прийшли до тями й відпочили, а потім спустимося та всі разом повечеряємо. Якраз і поспілкуємося.

— Добре, батьку, як скажеш.

  І тільки я хотіла піти слідом за батьком і Вільямом, як відчула на плечі теплу долоню.

— Хіба ти не вперше в моєму замку, вогнику?

— Вперше.

— То ти знаєш, де твоя кімната? — З доброю посмішкою, без жодного натяку на насмішку, запитав дідусь.

— Ви праві, щось я погарячкувала. Можете провести мене до кімнати?

— Ну-у, я навіть не знаю… — По-акторськи склавши руки за спиною і трохи похитуючись із боку в бік, відповів чоловік. — Тільки якщо моя онучка нарешті перестане сприймати мене як короля й почне ставитися як до свого дідуся, тоді подумаю.

— Аха-х, та добре-добре! Вибач, це незвично.

  Дідусь підставив мені свій лікоть і повільною ходою повів сходами нагору.

***

  Довгі коридори змінювалися товстими дверима й високими вікнами. За спиною вже залишилася купа поверхів та кімнат. Ми з дідусем пройшли пів замку, обговорюючи найрізноманітніші теми. Я розповідала йому про своє життя і про те, що зі мною відбувалося останніми тижнями, він же, в свою чергу, ділився спогадами про давні походи й подорожі до далеких східних країн, у які вирушав разом із групою військових у роки давньої війни.

— Слухай, дідусю, а можеш розповісти мені дещо..? — Обережно підбираючи слова, запитала я.

— Я готовий відповісти на будь-яке твоє запитання, золотце. Навіть якщо на це піде весь вечір. Яка тема тебе тепер цікавить?

— Бабуся. Мені дуже мало про неї розповідають із незрозумілих причин…

— Ох, тут я навіть не знаю, з чого почати. — Було видно, що тема йому не дуже приємна. Звісно, дружину він любив, але згадувати про її смерть, мабуть, було йому дуже боляче. Очі відразу опустилися до підлоги, брови опустилися, а весела, тепла усмішка змінилася на легку, ледь помітну. — Вона була неймовірною жінкою. Гарна, як осіннє листя на деревах, ніжна й тепла, як літня ніч, справедлива до кожного, як холодна зима, і чарівна, як сама весна. Вона страшенно кохала мене і твого батька. Без жодного сумніву можу сказати, що в нашій сім’ї панувала ідилія. Звісно, на її плечі, як на єдину живу королеву Нествілу, впали всі обов’язки. Я не мав права забирати владу собі. Хоча іноді дуже хотілося, щоб полегшити її тягар. Але, на диво, вона з усім справлялася на ура і навіть дуже любила займатися правлінням. Вона не відчувала сильної втоми від роботи з державними документами чи спілкування з народом. Це приносило їй задоволення.