Глава 9

— Вільяме, немає сенсу йти за нею! Ти ж і сам бачив, як у замку все палало! Нічого вже не врятувати…

  Здається, я все-таки надихалася диму й знепритомніла. Дуже сумніваюся, що за час перебування в замку короля я вже навчилася телепортуватися з охопленої вогнем зали на подвір’я. Очі вдалося розплющити не з першого разу. Зір дратувало занадто яскраве світло згори. Але, за іронією долі, коли один орган чуття заблокований, інші набирають потужності. Шкіру неприємно лоскотала волога брудна трава, а спину пробирав холод від сирої землі підо мною. Тим часом слух сфокусувався на гучній суперечці десь неподалік. Вільям голосно сварився з батьком через свою сестру.

  Ліна, здається… Дівчина, яка фактично пожертвувала собою заради порятунку брата й батька. Вона пішла проти божевільної матері, хоча було видно, що зробила це через силу. Попри стан Матильди, донька щиро любила її та намагалася вберегти.

  І хоча я навіки залишуся перед Ліною в боргу за порятунок мого життя, батько правий — уже пізно щось змінювати. Замок палає яскравим вогнем, а більша його частина давно зітліла.

— Чорт…

— От і я про те! Нічого, щось вигадаємо, коли вона прокинеться. Для мене головне, що ви живі й, здається, навіть неушкоджені.

  Перед очима все ще стояв червоний туман через палюче сонце. Чи це образ вогню досі не зникає…

  У пам’яті мимоволі пролітали спогади про останні дні. Бал, турнір, дивацтва, бібліотека з таємницею всередині, той дім на горі. Цей місяць, мабуть, був наповнений більшою кількістю подій та емоцій, ніж усе моє життя! Аж смішно, як швидко все розвивається. Ніби доля потайки жартує з мене.

  Що буде тепер? Турнір визнають завершеним і всі, хто вижив, роз’їдуться по домівках? Чи змагання продовжаться в іншому місці, наплювавши на події цієї ночі?

— Я не можу сидіти на одному місці, батьку! — Тепер голос принца, чи... майже принца, здавався значно гучнішим і чіткішим, ніж кілька хвилин тому. Ймовірно, тіло та свідомість приходили до норми разом зі слухом та іншими відчуттями. — Я маю піти на розвідку. Треба впевнитися, що всіх встигли вивести!

— Ні, ти стоятимеш тут, Вільяме, поруч зі мною, і чекатимеш на рятувальників! Ти вже нікому там не допоможеш. Хто встиг вийти — той вийшов.

— І це мені каже король? Так ти турбуєшся про своїх людей?!

— Я ніколи не хотів цього трону, і ти це знаєш! Ти не розумієш, через що мені довелося пройти за ці роки. Скільки жертв ми зазнали! Цей замок, ці люди — ніщо порівняно з минулим!

— І ти так просто все залишиш? Навіть не спробуєш допомогти?!

  Голос хлопця ставав дедалі роздратованішим. Його дратували холодність та егоїзм батька. Те, як король був готовий опустити руки після однієї поразки.

— Гаразд. Тоді це зроблю я. Мене ж усе одно не шкода, я для королівства ніхто. Простий бастард. Та й для тебе, здається, я ніхто.

  У повітрі застигла могильна тиша.

  Уперше ці двоє мовчки стояли поруч, ніби обдумуючи почуте. У звичайний день вони б уже влаштували гучну сварку з криками та звинуваченнями. Та ця ніч, здається, вплинула на всіх сильніше, ніж могло здатися збоку. Вони просто втомилися від вічних суперечок і сварок.

— Ти мій син, Вільяме. Нехай не рідний і не з моїм офіційним прізвищем, та все ще мій син.

  У голосі короля щось здригнулося, а металеві нотки змінилися тихими словами, вимовляти які, здавалося, було небезпечно навіть для нього самого.

— І я не можу втратити двох дітей за одну ніч.

  Слова розрізали повітря. Діалог ніби створював власну петлю часу, затримуючи стрімкі хвилини на місці.

  У пам’яті сплив ще один образ.

  Такий темний, масивний і неймовірно гордий образ, якого навряд чи хтось побіг би рятувати.

  Темрява!

  Коні замкнені в конюшнях і неспроможні самостійно собі допомогти! Твою ж матір, тепер і я не розумію, чому ці двоє стоять без діла за межами замку!

  Без зайвих роздумів я швидко розплющила очі й підвелася на ноги. Король із Вільямом стояли попереду, стурбовано дивлячись на мене. А от Марсел десь зник. Можливо, побіг по допомогу.

  Замок продовжував тліти. Уже не залишилося жодного вцілілого куточка…

  Але надія вмирає останньою, правда ж?

  Я щосили кинулась до палаючого замку, залишивши здивованих моїми діями батька й принца позаду. За спиною тієї ж миті пролунали гучні крики й тупіт ніг. Хтось із них помчав услід за мною.

  От і правильно! Може, хоча б трохи змушу вашу чоловічу сміливість працювати! Бо іноді мені здається, що чоловік тут я, а не вони.

  Зізнаюся чесно, підніматися сходами було страшенно боляче. Матеріал, з якого вони були зроблені, розжарився до неможливого й тепер обпікав ноги. Босоніж я дісталася саду біля входу до замку. Усе було чорним… Кожен сантиметр першого поверху згорів дотла. На стінах залишилися чорні сліди, а колись білі вхідні двері почорнілими лежали на підлозі, відкриваючи прохід кожному охочому.

  Я обережно ступила на чорну, обгорілу траву саду, що вів до конюшень. Озираючись навсібіч, я спостерігала жахливу картину: більша частина саду згоріла вщент. Усі рослини, доріжки, декоративні елементи — усе зникло з лиця землі. Раніше білосніжна літня альтанка тепер розвалювалася на дрібні частини. Дошки почорніли й утратили колишню міцність.

  Щоб не поринати у спогади, я побігла далі.

  До конюшні. 

  ***

  Королівський сад зустрів мене легким осіннім вітром, що обдував кожен сантиметр шкіри. Повітря ніби сповнилося смутком і тихою тугою.

  Ледь помітним сумом. Без втрат не обійшлося.

  Сьогодні королівство втратило королеву Матильду та її приховану доньку — Ліліану. Ймовірно, навіть прощання з ними буде простим, у дуже вузькому колі. Матильду мало хто любив у королівстві. Їй пощастить, якщо люди не проклинатимуть день, коли вона приїхала до Нествілу. А щодо дівчини… можливо, народ прийде попрощатися з нею зі співчуття. Хоча навіть похорон буде важко організувати. Ці двоє опинилися в самому епіцентрі пожежі. Сумніваюся, що там бодай щось залишилося.