Глава 8

  Сон.

  Клятий сон.

  Хто його взагалі придумав?

  Я вже годину вовтузюся в ліжку, намагаючись знайти комфортну позу, щоб заснути, але все марно! Навіть коли просто заплющую очі, бачу те кляте видіння з горою!

  Воно неначе кличе мене. Зазиває до себе, не даючи спокою. Відтоді, як я прокинулася, минула вже година. Якщо я й хотіла спати бодай трохи, то тепер енергії в мене більше, ніж зазвичай буває зранку, а в такому стані я не засну ніколи.

  У голові буревієм кружляла одна розмова. Розмова між двома закоханими й мною. Здається, доки цей буревій не отримає того, чого так бажає, сьогодні вночі я не зможу пізнати, що таке сон.

  Холодна постіль додавала ще більше дискомфорту, щосекунди обдаючи майже голу шкіру морозними колючками. Подушка не слухалася, лягаючи як їй заманеться, а не так, як зручно мені. Серце шалено билося, неначе й саме чекало на якісь мої дії.

  Що робити?

  Я повільно встала з ліжка. Уперше воно так легко відпускало мене, замість того щоб тримати у своїх обіймах до світанку. З-за вікна не просочувався холодний нічний вітер, як це було в хаті Анни Дарвін. Вікна тут були зроблені з якогось іншого матеріалу. У материному домі всі вікна дерев’яні, тому крізь них легко просочувався вітерець.

  Мій погляд швидко знайшов гору, яка слухняно стояла, очікуючи на свого гостя. Жодного будинку звідси не було видно. Не знаю, про яку хату казав тоді король, але якщо мені не вдається заснути, то принаймні вдасться розгадати таємницю, яка вже давно засіла в моїй голові.

  Я поспіхом почала збиратися. Розуміючи, що надворі мороз-Іванович, я дістала із шафи чорне пальто, накидку з капюшоном, коричневий светр і джинси. На прикраси часу немає — треба швидше зібратися й дістатися до Темряви. Звідти вже буде легше.

  Тремтячими руками я натягувала одяг на холодне тіло, намагаючись зігрітися й хоч трохи вгамувати свою цікавість. Від інтриги навколо будинку, який мені доведеться знайти, мене трусило з усіх боків. Голова починала боліти від постійного холоду й тремтіння. Не люблю цей стан, але контролювати його я не в силах.

  Швидко зібравшись, я взяла ще й чорні шкіряні рукавички та вибігла в коридор.

  А що ж тепер?

  Я толком не знаю цих коридорів.

  А навмання я максимум знайду чергову пригоду на свою дупу.

  З-за чергового повороту почувся тихий звук шурхотіння.

  Ні.

  Не шурхотіння.

  Дзвіночки! Легкі, голосні, тонесенькі дзвіночки.

  Такі дзвіночки лунали перед Різдвом у моєму селі. Це свого роду традиція. Люди різного віку вдягалися у святкові костюми, брали до рук різдвяну зірку й ходили вулицями села, співаючи пісень. І всюди лунали такі дзвіночки.

  Але зараз не Різдво, я не у своєму селі й навіть не на вулиці! Звідки ж тоді цей звук?

  Тепер передзвін уже не здавався таким теплим і рідним. Він різав слух, неначе по голові били величезним залізним молотом. Серце шалено вискакувало з грудей — чи то від страху перед невідомим, чи то перед можливими неприємностями.

  Десь в одній із кімнат замку різко зачинилося вікно від протягу. Коридором пронісся потік крижаного повітря. Віконниці гупали об стіни, створюючи ще більше галасу в усій будівлі.

  Від страху я мимоволі похитнулася назад, упершись у холодну стіну. Тіло вкрилося мурахами. Дихати ставало дедалі важче. Важкий тягар страху й невіри тиснув на легені, перешкоджаючи вільно вдихати повітря.

  Голова паморочилася від важкого, уривчастого дихання. Руки й ноги повільно ставали ватяними, а перед очима розпливалася легка пелена від частого моргання. Голова здавалася дедалі важчою, ніби стала більшою за все тіло. Думки плуталися й відмовлялися складатися в єдине ціле. Про яке критичне мислення могла йти мова, коли серце не на місці?

  У моїй голові промайнув силует хлопця.

  Вільям.

  Можливо, від перевантаження мозок почав підкидати мені образи людей, яких я бачила не так давно. А Вільяма я бачила останнім.

  А можливо…

  Ні, Аїдо!

  Ти просто перенервувала, от і все!

  Туман застелив очі, а тоді з-за чергового повороту вилетіла синя куля.

  Та сама, яку я бачила у видінні. З тією самою напівпрозорою оболонкою і яскраво-синім ядром. Вона ширяла над землею, не торкаючись жодної поверхні. Неначе невагома кулька, яку дитина випустила з рук на черговому ярмарку.

  Кулька, у якої є серце й мозок.

  Це навіть звучить кріпово. Навіщо комусь було таке створювати? Якщо її взагалі хтось створював…

  Кулька повільно повернулася в мій бік, неначе зазиваючи за собою. Так, у неї не було ані рук, ані ніг, ані голосу.

  Нічого, крім здатності пересуватися й гіпнотизувати? Ні?

  Якщо ні, тоді чому мене так тягне до неї? Неначе магнітом.

  Я повернула голову в різні боки.

  Нікого.

  У коридорі тільки я й ця куля.

  Якщо зараз щось станеться, ніхто навіть не помітить.

  Але чи точно куля — мій ворог, а не друг?

  Що, якщо вона хоче допомогти, а та жінка з моїх видінь лише намагається ввести мене в оману?

— Ти прекрасно знаєш, що за звичайних умов я б не довірилася тобі, чи не так? — звернулася я до кулі, а та неначе опустила «голову». — Зараз, можливо, я зроблю те, про що потім дуже довго шкодуватиму. Але все ж таки… покажи мені дорогу до виходу із замку. І, якщо це можливо, нехай вихід буде біля стайні.

  Куля неначе кивнула головою, розвернулася й попливла вглиб коридору.

  А я…

  А я за нею.

  Ми спускалися довгими коридорами й сходами. Здається, вона вела мене до чорного ходу. І, на диво, нічого поганого так і не сталося! Куля навіть не озиралася, щоб перевірити, чи йду я за нею. Просто повільно вела мене за собою.

  Я не ставила запитань. Не було потреби.

  Мене ведуть туди, куди я попросила. Який сенс додатково щось випитувати?

  Коли повіяло холодом, я зрозуміла, що вже близько до виходу.