Глава 7

«— Вночі сядеш на коня й поїдеш дорогою ліворуч. Там, на другому повороті, звернеш і їхатимеш, аж доки не побачиш стару покинуту церкву. Там повернеш праворуч і їхатимеш угору, аж до самої хатини. Дім не переплутаєш: на тій горі він єдиний. Усе запам’ятала, мила?»

  Я знову провалювалася в один і той самий сон. Знову в замку Нествілу, у свою кімнату. Позаду мене хтось стояв, батько знову говорив із Сарою біля вікна, але…

  Тепер, окрім нас, у кімнаті було ще щось.

  Синє, напівпрозоре тіло.

  Таке саме, як те, що я бачила тоді в траві, коли ми їхали з Вільямом і матір’ю до замку. Коли ми вийшли з машини й завмерли, щойно помітили в кущах... ось це щось. Воно мало вигляд сфери, хоча більше нагадувало круглу клітину з яскраво-синім ядром і прозоро-блакитною оболонкою. Але воно ніби мало розум. Рухалося, пересувалося. Хоча ніг чи крил у нього не було, воно літало в повітрі.

— Вночі сядеш на коня й поїдеш дорогою ліворуч. Там, на другому повороті, звернеш і їхатимеш, аж доки не побачиш стару покинуту церкву… — Батько знову й знову повторював, як дістатися того будинку на горі. Думаю, я вже запам’ятала ці слова, як «Отче наш»!

— Аїдо, — з-за дверей почувся знайомий голос.

  Голос, від якого тілом пробігли мурашки. Голос, що здавався мені рідним і водночас… моторошним.

  Містичний голос із потаємної кімнати в бібліотеці.

  Голос із видіння.

— Нарешті я змогла встановити з тобою зв’язок!

  Я повернула голову в бік привида королеви Віолетти. Моєї так званої… бабусі. Вона стояла так само, як тоді, у видінні. На ній була біло-блакитна туманна сукня, що від найменшого руху розпливалася, наче дим, а потім знову збиралася докупи.

  Здавалося, ніби переді мною була голограма мене самої.

— Люба моя, я так хотіла з тобою поговорити. Вийдімо з кімнати?

— Б-бабцю… — Від самого цього звертання очі жінки засяяли яскравіше за полум’я свічки. — Але ж це моє видіння. Хто нас може підслухати?

— Ой, лисичко, не придурюйся! Ти ж уже давно зрозуміла, що в цих видіннях ти не одна.

  З теплою посмішкою вона глянула мені за спину. На її обличчі засяяла добра, щира усмішка.

— А я хочу поговорити лише з тобою.

— Б-бабцю, та я ж не можу встати з цього ліжка. Минулого разу я змогла підвестися лише в той момент, коли король кликав мене до себе, до вікна. А так я ніби прикріплена до цього ліжка.

— Правда? Це дуже дивно… — На її обличчі з’явився серйозний вираз. — У будь-якому разі в нас мало часу. Я маю тобі дещо сказати. Минулого разу, у бібліотеці, я не встигла. Та й ти блокувала мене, не давала проникнути у твою підсвідомість і поговорити з тобою.

  Вона тепло й добродушно усміхнулася.

— Негідниця! Ще навіть не прийняла силу, а вже блокуєш рідну бабцю!

— Сила? Блокування підсвідомості? Ви про що?

— Ой, точно-точнісінько! Я все забуваю. Ви ж іще не закінчили з тим дурнуватим турніром. Син усе грається й займається маячнею замість того, щоб доповісти доньці правду. Ну нічого, вже скоро ти про все дізнаєшся, люба. Будь до цього готова.

  Вона ще раз подивилася на когось позаду мене, усміхнулася своїм думкам і «підпливла» до мене.

— А він тобі в усьому допоможе. Я впевнена.

  Наостанок вона знову поглянула на постать за моєю спиною тим самим поглядом: «Як я сказала, так і буде!» А потім із максимально серйозним обличчям повернулася до мене.

  У неї так швидко змінюються емоції…

— А тепер слухай мене уважно! Люба, у замку готується змова проти королівської сім’ї. Твій головний ворог прийде завдяки іншій людині й захоче посісти трон! Я знаю, що це моя провина. Якби я свого часу покінчила з усім, ти б зараз не мала цих проблем.

— Б-бабцю, якщо чесно, я не дуже розумію, про що ви. Який ворог?

— Скоро про все дізнаєшся, дитино. Будь обережною, моя мила…

***

  Після такого сну я знову різко підвелася, від чого в очах потемніло.

— От с… срака!

  Я вхопилася за голову. Останнім часом забагато видінь. Забагато спроб залізти мені в голову. Це виснажує. Висмоктує всі сили.

  Я пішла вмитися холодною, чистою водою, щоб освіжити голову. З таким туманом у свідомості, як зараз, навіть просто думати важко. Сьогодні мав відбутися другий тур.

  Не знаю, як я зможу зосередитися, коли всі мої думки зайняті словами бабусі зі сну.

  Який ворог? Хто планує влаштувати переворот і усунути королівську сім’ю? Що він хоче зробити?

— Аїдо! — долинуло приглушене запитання з-за дверей. — Ти прокинулася?

  Я швидко витерла обличчя рушником і, пригладивши волосся пальцями, відчинила двері.

— А чого це ти сьогодні так культурно заходиш, а не як завжди?

— Настрій зранку гарний, — хлопець мило посміхнувся, і в його очах заграли вогники.

— Ти щось задумав, це ж видно.

— Це мій улюблений тур. Хочу вийти раніше й почати підготовку. Сьогоднішній день відведено лише для тренувань. Самі змагання будуть завтра.

— Яка суть змагань? Що треба робити?

  Хлопець інтригуюче подивився на мене, усміхнувся, узяв за руку й вивів із кімнати.

— Побачиш зараз.

— Гей! Куди? Я в нічній сорочці! І не розчесана!

— У тебе кучері, що тобі розчісувати? До того ж тобі доведеться переодягнутися на місці. Там є спеціальний одяг.

  Холодний вітер, що ніс із собою запах вологої землі й перших заморозків, рвучко обдував моє обличчя, змушуючи мимоволі трохи нахиляти голову. Осінь поступово відступала, поступаючись місцем зимі, і Нествіл, здавалося, вже відчував її наближення. По всьому місту люди квапливо готувалися до холодів: на ринках торгували теплими тканинами, у дворах пахло свіжорубаними дровами, а в повітрі витав особливий дух передзимової тиші. Навіть Зимовий Сад, який усе ще зберігав смарагдову зелень у своїх глибинах, скоро повністю відповідатиме своїй назві.