Глава 5

— Труна…

  За котлом, посеред кімнати, стояла напіввідчинена труна, трохи зсунута набік. З-під прочиненого краю виднілися біла шовкова сукня і… пасмо рудого волосся.

  Ця кімната зводить мене з розуму!

  Під труною справді був намальований крейдою малюнок, але він залишився незавершеним. Наче в останню мить на «художника» хтось напав, і той не встиг завершити свій шедевр.

  Це була пентаграма для вигнання відьми. Я точно бачила подібні малюнки у щоденнику бабусі. Такі символи використовували в давні часи Нествілу, щоб захиститися від відьом. Малювали коло з особливими знаками всередині, і, якщо все зробити правильно, відьма назавжди опинялася замкненою в ньому, не маючи змоги вийти.

  Але якщо припуститися хоча б однієї помилки… Мало того, що відьма зможе вийти на волю без жодних перешкод, — вона ще й розлютиться на «художника», а заодно й на всіх, хто бодай найменшим чином був причетний до цього ритуалу.

  Малюнок не просто незавершений — його ще й стерто збоку. І хтось зробив це навмисно. Хтось, хто не був відьмою. Хтось, кому ця відьма була близькою, або ж той, кого вона щедро винагородила за порятунок перед самим ритуалом.

  «Аїдо…»

  За мить з усіх боків почало лунати моє ім’я. Серце впало в п’яти, долоні спітніли й підступно затремтіли, не даючи мені заспокоїтися. У спину війнув крижаний вітер, викликавши цілу зграю мурах по всьому тілу.

  Чужий голос оточив мене. Він прагнув проникнути в мозок, заполонити всі думки.

  «Аїдо…»

  Я їх бачила.

  Силуети людей кружляли навколо мене. Ноги повільно рушили вперед. Моє тіло більше не підкорялося здоровому глузду — ним керував цей голос.

  Голос незнайомки, заточеної в цій кімнаті. Вона шепотіла, скидала склянки з полиць, намагаючись привернути мою увагу.

  Вона була розлючена.

  Та це була не та відьма.

  Я відчувала це дуже чітко. Гіркий туман несправедливості й лютої злості огортав свідомість. Щось боляче вдарило в серці, наче хтось встромив у нього гостру голку.

  Інтуїція суперечила всім доводам здорового глузду.

  Вона ніби під гіпнозом повторювала одні й ті самі слова:

  «Це не та відьма! Не та відьма, яку колись тут хотіли заточити. Та відьма вже давно на волі. Її не змогли замкнути в колі. Не змогли вберегти себе від її люті. Не змогли зберегти сім’ю та рідних. Не змогли врятувати себе й зберегти власний здоровий глузд…»

  Я впевнена: після такого обряду кожен, хто залишився живим, волів би померти.

  Такі обряди — це гра з життям і смертю. І за таке без покарання не залишишся. Хтось утрачає сон, хтось — здоровий глузд, а хтось стає «живою лялькою»: без емоцій, без цілей, без думок. І це ще найменше, чим тебе може «нагородити» відьма після спроби заточення.

  Хто ж ця жінка? Хто кружляє навколо мене? Що їй потрібно?..

  «Аїдо…»

  Жінка продовжувала кружляти навколо мене, посилюючи запаморочення й темряву перед очима. Та вже за мить вона різко зупинилася просто навпроти мене. Її димчаста подоба все ще кружляла довкола, наче не зрозуміла, що її господиня завмерла на місці.

  А я продовжувала йти вперед, немов перебувала під гіпнозом незрозумілого силуету.

  З кожною секундою невідомий туман огортав кімнату, а в ногах з’являлося неприємне відчуття вологи. Силует жінки почав набувати чіткіших обрисів, і за мить переді мною стояла…

  Я.

— Якого б-біса?..

  «Аїдо… допоможи!..»

  У коридорі здійнявся незрозумілий шум. Щось падало, ламалося, а десь долинала знайома лайка.

  Хтось пробирався коридором.

  Але голоси в кімнаті не давали мені зосередитися на звуках. Вони ніби замкнули мене в коло. У те саме відьомське коло, у яке колись у цій кімнаті намагалися заточити іншу відьму.

  У цій самій кімнаті одна відьма ледь не позбулася життя. У цій самій кімнаті від відьомської люті загинуло щонайменше п’ятеро смертних людей…

***

— Віоло, ходімо швидше! На королівський бал не можна запізнюватися! — Марта кружляла навколо мене, мов мале дитя.

— Чому ж не можна? Мені можна не тільки запізнитися, а й узагалі не прийти! — розважливо відповіла я, поправляючи перлинне намисто на шиї.

— Але я ж не ти! — Марта по-акторськи насупила виразні чорні бровки й кумедно склала губки. — А без тебе мене просто-напросто туди не пустять!

  Так, цього разу батько справді заморочився з тим балом. Усі приходять виключно за запрошеннями, і, якщо твого немає, поруч обов’язково має бути близька людина, яка його має. От Марта й напрошується пройти за моїм запрошенням.

  Хоча я в будь-якому разі взяла б її із собою. Вона ж моя фрейліна, зрештою.

  Незабаром у мене з’явиться офіційний наречений, а згодом і чоловік, тож проводити багато часу з подругою я вже не зможу.

— Ех… Яка ж ти сьогодні гарна! Не дивно, що за твою руку й серце змагаються тисячі принців і герцогів з усього світу!

  «Та не всі, mon cher…»

— Дай-но я сукню поправлю! А то внизу якісь складки…

  Я продовжувала стояти перед дзеркалом. Усі мої думки зосередилися на єдиній людині, здатній викликати усмішку на моєму обличчі.

  Він — моє натхнення.

  Він — моя єдина воля.

  Він — мій захист.

  Він — мій світ…

  Коли йому прийшла повістка до армії, я думала, що збожеволію. Матінка каже, що на кордоні помітили скупчення ворожих сил. Що вони готують наступ. Якщо це правда… Я не хочу, щоб він ішов до тієї клятої армії. Він може загинути! Як мені тоді бути?

 Ми планували разом утекти звідси. Втекти від батьків, від клятого нареченого, якого мені хоче нав’язати батько. Втекти від королівського життя.

  Втекти від проблем…

  Та зрештою проблем стало тільки більше! Батько планує моє весілля вже на наступному тижні! Мати переживає за долю королівства! Коханий в армії! У різних частинах королівства спалахують громадянські війни!