Глава 4

***

  У залі настала гнітюча тиша. Повітря здавалося густішим, ніби думки всіх присутніх матеріалізувалися в невидиму хмару, що нависла над головами. Усі намагалися осмислити сказане, переварити цю дивну істину, яка зовсім не вкладалася в рамки здорового глузду.

  Королівський турнір. І ось такий тур? Це звучало абсурдно. Адже підсипати будь-кому будь-що — злочин. Це незаконно! І найкумедніше, що правила турніру встановив сам король — той, хто створив більшість законів королівства Нествіл.

  То що ж це? Жарт? Провокація? Демонстрація абсолютної влади?

  Так, він король, йому нічого за це не буде. Але навіть він щойно порушив власний закон!

— Так. Ти досить розумна, дитино, — голос короля вивів мене з роздумів.

  Його погляд був пронизливим, оцінювальним, ніби він навіть не запитував нічого, а вже знав усі відповіді.

— Та це ж незаконно! — роздратовано вигукнула одна з дівчат, що сиділи далі за столом.

  Король лише ледь усміхнувся, ніби передбачав таку реакцію.

— Так, незаконно. Але я мав знайти в одній із вас одну якість, яка була, мабуть, найяскравішою рисою моєї донечки.

  Його обличчя змінилося: холодна владність поступилася місцем дивній ніжності, а в куточках вуст з’явилася тиха, тепла усмішка.

  У цьому погляді було стільки любові, що навіть я відчула щось схоже на тугу.

— І що це за якість? — тихіше, але все ще впевнено запитала та сама дівчина.

— Впертість.

  Король розсміявся. Його сміх був несподівано щирим і розкотистим, зовсім не схожим на сміх правителя, який завжди стримує емоції.

— О, так. Аїда була до біса вперта, — він хмикнув, хитаючи головою, ніби згадував щось кумедне. — Навіть у наймолодшому віці ставила всіх на місце своїм характером.

  Я відчула, як у залі знову запанувала напруга. Тепер уже ніхто нічого не розумів.

  Як він зрозумів, хто виграв тур? Чому ми? І що, в біса, було в наших келихах?!

  Король наче відчув загальне напруження й, не даючи нікому озвучити свої запитання, заговорив:

— Не хвилюйтеся, зараз усе поясню.

  Його голос був рівним і спокійним, ніби йшлося про найпростішу річ у світі.

— У кожен келих було додано невелику дозу послаблювального порошку. Ви мали захотіти… ну, самі розумієте. Кожній із вас я запропонував супровід — моїх охоронців, які провели б вас до вбиральні. Адже ви вперше в замку й могли б заблукати. Але лише Кара та Аїда відмовилися від супроводу, продемонструвавши свою впертість.

  Він зробив коротку паузу, дозволяючи нам усвідомити сказане.

— Інші дівчата погодилися, а дехто навіть сам попросив охоронців про допомогу. Тож висновки очевидні.

  Очевидні?!

  Я насилу стримала роздратоване зітхання.

  Дивна філософія в короля… Ну не так визначається впертість!

  Але хто я така, щоб сперечатися? Боже, як тут усе неправильно!

— Стійте-но, а Лексія? — несподівано подала голос Кара. Її тон був байдужим, ніби їй не надто важливо, хто переміг і як усе відбувалося. — Вона ж теж пройшла у трійку. Вона відмовилася чи погодилася на супровід?

  Я ледь помітно глянула на Кару.

  З усіх дівчат вона була єдиною, з ким я знайшла спільну мову. Можливо, тому, що вона єдина тут не прагнула завоювати трон.

  Король хмикнув.

— Вона взагалі відмовилася від напою. Тож залишається на нейтральній території, але автоматично переходить до другого туру. Бо немає правил, за якими ми могли б вигнати її із замку.

  Я мимоволі прикусила губу, нервуючи через думки, які тепер повністю заполонили мою голову.

  Після сніданку Вільям провів мене назад до кімнати, пояснивши батькові, що ввечері ми прогуляємося, бо трохи втомилися. І справді, після вчорашньої безсонної ночі хотілося бодай трохи відпочити. Можливо, я б сходила до бібліотеки — якщо вона тут узагалі є, — або прогулялася б садом, щоб подихати свіжим повітрям. Але надворі вже досить холодно, та й, чесно кажучи, я ще не зовсім розуміла, що саме є в цьому замку.

  З розповідей Вільяма та Кари, яка, як виявилося, бувала тут не вперше, я дізналася, що замок приховує безліч несподіванок. Тут є все: від старовинних портретів предків до сучасного басейну в підземеллі.

  Так, екскурсія мені точно знадобиться.

— Ось ми й прийшли, — Вільям зупинився біля дверей моєї кімнати й, перш ніж я встигла відчинити їх, м’яко, але впевнено притримав мене за лікоть. — Аїдо, я тебе прошу, запам’ятай нарешті дорогу. Тобі тут жити ще щонайменше три тижні.

  Я скинула його руку й склала руки на грудях.

— А я тобі, Вільяме, нагадую, що ти тут не просто для того, щоб ходити за мною слідом і відчиняти дверцята карети. Ти маєш допомагати мені орієнтуватися в замку. Чи ти гадаєш, що за два дні я повинна вже знати тут усе як свої п’ять пальців?

  Я скептично вигнула брову, але він не дав мені договорити, різко зробивши крок уперед.

— І ще одне, — сказав він, схрестивши руки на грудях і піднявши підборіддя. — Ти можеш ставитися до мене як хочеш, але не дозволяй собі зайвого.

— Що? — здивовано глянула на нього я.

— Не лізь до мене з претензіями, не влаштовуй сцен, наче ти моя ревнива дружина, — його голос став жорсткішим, а в погляді з’явилася крижана холодність. — І перестань сваритися зі мною на людях. Це виставляє в дурному світлі і мене, і тебе.

  Я відкрила рота, аби обуритися, але він не дав мені й слова вставити.

— І ще дещо, — його тон став ще твердішим, майже наказовим. — Я, між іншим, високопоставлена особа при дворі, і за правилами етикету ти не маєш права звертатися до мене навіть на «ви». Тож годі грати роль бунтарки-недоучки. У цьому замку таких не люблять.

  Я гнівно стиснула кулаки.

— Тобі, може, ще й список скласти, що мені можна, а що ні?

— Додай туди пункт про секретність, — Вільям злегка нахилив голову, а на губах у нього з’явилася тонка насмішкувата усмішка. — Не розповідай нікому конфіденційної інформації — ані моєї, ані своєї, ані таємниць королівства. Королівська родина прийняла тебе під свій дах, тож не змушуй нас сумніватися, що це було правильним рішенням.