Пролог

***

  Чи знали ви, яка страшна таємниця може ховатися у крові? Які наслідки чужих виборів вплинуть на вашу долю і що саме змушує серце битися щосекунди?

  Чи замислювалися над тим, як сила однієї згоди, одного слова чи однієї втечі може змінити життя мільйонів людей? Як важко здобувається довіра і як легко вона може згаснути в одну мить?

  Можливо, відповідь лежить прямо перед очима, поки ви так вперто шукаєте її назовні?

  Іноді, щоб зрозуміти, куди привела нас доля, потрібно повернутися туди, де все почалося.

  Туди, де була лише одна маленька дівчинка, зоряне небо і людина, якій вона довіряла всім серцем.

  І саме з цього починається наша історія...

***

Маленька дівчинка в зоряній тиші дивиться в небо, мов у власні вірші.

Зірка паде — і  у серці бажання, поруч тихо няня шепоче віщання:

«Прийде розлука, важка й незбагненна, та зустріч чекає, чарівна й блаженна.

Доля нас знову у світі знайде, якщо промінь надії у серці не згасне...»

  Цей сон я бачу стільки, скільки себе пам'ятаю. Мов тиха тінь, він ходив за мною з самого дитинства — щойно заходило сонце, і я не поспішаючи йшла до ліжка. У ньому завжди лише чотири герої: маленька дівчинка з яскравим помаранчевим волоссям; я, як сторонній глядач; дівчина із довгим каштановим волоссям і гарний інтелігентний чоловік.

  Між останніми двома начебто щось є. Щось, що багато хто вважає непристойним. Щось, чого не видно неозброєним оком...

***

— Аїдо, люба, не біжи ти так швидко!

  Ми відпочивали в «Зимовому Саду» на подвірʼї татуся. Насправді зараз літо, проте він дуже любить це місце саме взимку, звідти й така назва. Взимку тут дійсно чарівно: крижані гірлянди на високих деревах яскраво мерехтять теплим світлом, сніг утворює м’який пухкий килим, а повітря наповнене запахом хвої та морозу. Таке відчуття, неначе потрапляєш у справжню чарівну казку! Схожу на одну з тих вистав, на які батько водить мене щонеділі. Капітан Джекі — командир із батькової роботи і друг родини — розповідав, що саме тут татусь зустрів своє справжнє кохання. 

  Не розумію, що в цьому такого неймовірного, що заслуговує на постійні розповіді на кожному сімейному святі. Не люблю усі ці гламурно-ванільні пригоди! Фу!

— Аїдо! Я кому кричу?! Мене взагалі не чуєш? Ну що за дитина така?! — Йой, схоже я розізлила Сару! Хоча іноді здається, що ця дівчина на таке не спроможна. Няня втомлено сіла на зелену, рівно підстрижену траву і почала щось плести із квітів з батькової клумби.  Цікаво, чому інших слуг він може покарати за таке, а їй можна? Хоча, тут відповідь проста: Сара — це Сара. Її неможливо не любити. Вона найкраща! Вона гарнюня у мене, і я за цим стежу! До того ж, здається, вона єдина у замку, кому є діло до мене...

  Батько завжди зайнятий, Капітана Джекі я взагалі бачу тільки на свята, а та блонда, що зараз сидить біля татуся...! Уф, не розумію, що він в ній знайшов? Це ж просто лялька! Лялька... без душі!

— Аїдо, люба, йди-но до мене! — Няня вивела мене з роздумів, і я без зайвих вагань побігла до неї. Мабуть, вона одна з небагатьох людей, кого я справді люблю. Серцем! Душею! Усім-усім! Помаранчеві локони розліталися від вітру. Ох, ну і чому я народилась саме з тими недолугими кучерями?! — Дивись, що я тобі зробила. Закрий-но очі! 

  На мою голову лягло щось легке, мов пір'їна. Я потягнула руку, аби зрозуміти, що це. Пальці торкнулись м'якенької, гладенької поверхні пелюсток.

— Саро, а що це? 

— Це вінок, моя люба, — щиро усміхнулася няня. — Господи Всевишній, яка ж ти гарнюня! І як схожа на...

— Саро, поглянь що у мене на долонці! — Маленьке створіння впало з вінка і скрутилося в маленьку червону крапочку. — Хто це?

— Ой, це ж сонечко! Божа корівка! — пояснила няня.

— А вона може вкусити мене?

— Ні, люба, — засміялася Сара, — це мирне створіння. Давай дамо їй волю?

  Сара взяла мою долоньку в свої руки і підняла вгору, прямісінько до неба. Сонечко ще трохи посиділо, а тоді за одну мить полетіло назустріч хмарам.

— Йой, Саро, а якщо її вітром здує кудись далеко, і вона не знайде більше своєї домівки, або її спалить сонце?! Вона ж така манюня!

— Не хвилюйся, вогнику, — Сара взяла мої долоньки в свої і повернула мене до себе обличчям. Тепло засміявшись і поглянувши на мене своїми теплими очима, дівчина продовжила: — Знаєш, у наш час не варто дивитися на зріст або фізичну силу. Куди важливіше те, як ти себе сприймаєш. Чи впевнена ти у собі, своїх силах і можливостях? Чи готова ти до того, щоб злетіти вгору? Якщо відповідь — так, то відкидай усі сумніви й страхи та лети вперед назустріч сонцю!

  Кожне слово, що вилітало з уст няні, відбивалося в моєму серці довічним невидимим оку татуюванням, що даватиме мені наснаги жити ще багато-багато років...

***

— А я точно зможу? Саро...! Мені страшно!

  Я стою перед величезним коричневим конем, чиї блискучі чорні очі здаються мені настільки мудрими, неначе він знає всі мої страхи та переживання. Його масивне тіло і високий зріст змушують мої ноги ледь помітно тремтіти. Я вже уявляю, як лечу вниз із його широкої спини і розбиваю коліна до крові!