Глава 7

***

  «Вночі сядеш на коня і поїдеш по дорозі вліво. Там, на другому повороті звертаєш і їдеш, аж доки не побачиш стару покинуту церкву. Там повернеш праворуч і поїдеш вгору аж до самої хатини. Дім не переплутаєш, на тій горі він єдиний. Все запам’ятала, мила?…»

-Аїдо, … люба моя! …

-Аїдо, … дай поговорити з тобою! …

-Не став блок … ! Прошу… це важливо! …

  Я знову провалювалась в один і той самий сон. Знову в замку Нествілу, у своїй кімнаті. Позаду мене хтось стояв, батько знову стояв із Сарою біля вікна, але… тепер, окрім нас, у кімнаті було ще щось. Синє, напівпрозоре тіло.

  Таке саме, як те, що я бачила тоді, у траві, коли ми їхали з Вільямом і матір’ю до замку. Коли вийшли з машини й затихли, щойно помітили в кущах… це щось. Воно виглядало, як сфера, хоча більше нагадувало круглу клітину. З яскраво-синім ядром і прозоро-блакитною оболонкою. Але воно ніби мало розум. Рухалося, пересувалося. Хоч ніг чи крил у нього не було, воно літало в повітрі.

-Вночі сядеш на коня і поїдеш дорогою вліво. Там, на другому повороті звертаєш і їдеш, аж доки не побачиш стару покинуту церкву… - Батько знову на повторі розповідав, як дійти до того будинку на горі. Думаю, я вже запам’ятала ці слова, як «Отче наш», їй Богу!

-Аїда.

  З-за дверей почувся знайомий голос. Голос, від якого по тілу пробігли зграї мурах. Голос, що здавався мені рідним і водночас… моторошним.

  Містичний голос із потаємної кімнати в бібліотеці.

  Голос із видіння.

-Нарешті я змогла знайти з тобою зв’язок!

  Я повернула голову в бік привида королеви Віолетти. Моєї так званої… бабусі. Вона стояла так само, як тоді, у видінні. У біло-блакитній туманній сукні, що від найменшого руху розпливалася, наче дим, а потім знову збиралася. Здавалося, що переді мною голограма мене самої.

-Люба моя, я дуже хотіла з тобою поговорити. Давай вийдемо з кімнати?

-Б-бабцю… -Ви б бачили, як засяяли її очі після мого звернення. - Але ж це моє видіння. Хто нас може підслухати?

-Ой, лисичко, не придурюйся! Ти ж уже давно зрозуміла, що в цих видіннях ти не одна. - З теплою посмішкою вона глянула мені за спину. На її обличчі засяяла добра, щира усмішка. - А я хочу поговорити лише з тобою.

-Б-бабцю, та я ж не можу встати з цього ліжка. В минулий раз я змогла встати лише на моменті, коли король кликав мене до себе, до вікна. А так, я ніби прикріплена до цього ліжка.

-Правда? Це дуже дивно… - На її обличчі з’явився серйозний вираз. - У будь-якому разі, у нас мало часу. Я маю тобі дещо сказати. Минулого разу, в бібліотеці, я не встигла. Та й ти блокувала мене. Не давала увійти в підсвідомість і поговорити з тобою. Негідниця, ще навіть не прийняла силу, а вже блокуєш рідну бабцю!
Вона усміхнулася тепло й по-доброму.

-Сила? Блокування підсвідомості? Ви про що?

-Ой, точно-точнісінько, я все забуваю. Ви ще не закінчили з тим дурнуватим турніром. Син усе грається й маячнею займається, замість того щоб доповісти доньці правду. Ну, нічого, вже скоро ти про все дізнаєшся, люба. Будь до цього готова. - Вона ще раз подивилася на когось позаду мене, посміхнулася своїм думкам і «підпливла» до мене. - А він тобі в усьому допоможе. Я впевнена.

  Востаннє вона поглянула на тіло за моєю спиною тим самим поглядом: «Як я сказала – так і буде!», а потім із максимально серйозним обличчям повернулася до мене.

  Воу, у неї так швидко змінюються емоції…

-А тепер слухай мене уважно! Люба, у замку готується змова проти королівської сім’ї. Твій головний ворог прийде завдяки іншій людині й захоче зайняти місце на троні! Я знаю, що це моя провина… Якби я в свій час покінчила з усім, ти б зараз не мала цих проблем…

-Б-бабцю, якщо чесно, я не дуже розумію, про що ви. Який ворог?

-Скоро про все дізнаєшся, дитино. Будь обережною, моя мила…

***

  Після такого сну я знову різко підвелася, від чого потемніло в очах.

-От с… срака!

  Я вхопилася за голову. Останнім часом забагато видінь. Забагато спроб пролізти в мою голову. Це виснажує. Висмоктує всі сили.

  Я пішла вмитися, щоб освіжити голову. З таким туманом у думках, як зараз, навіть просто думати важко.

  Сьогодні мав бути другий тур турніру.

  Не знаю, як я зможу зосередитися, коли всі мої думки зайняті словами бабусі зі сну.

  Який ворог? Хто планує влаштувати переворот і прибрати королівську сім’ю? Що він хоче зробити

-Аїдо! - Почулося приглушено з-за дверей. - Ти прокинулася?

  Я швидко витерла обличчя рушником і, розчісуючи волосся пальцями, відкрила двері.

-А чого це ти сьогодні так культурно заходиш, а не як завжди?

-Настрій зранку гарний. - Хлопець мило посміхнувся, і в його очах заграли вогники.

-Ти щось задумав, це видно. Тож… що ти задумав, Вільяме?

-Сьогодні мій улюблений тур. Хочу раніше вийти й почати підготовку. Сьогоднішній день виділяють тільки для тренувань. Самі змагання будуть завтра.

-Яка суть змагань? Що треба робити?

  Хлопець інтригуюче подивився на мене з усмішкою, узяв за руку й вивів із кімнати.

-Побачиш зараз.

-Гей! Куди? Я в нічній сорочці! І не розчесана!

-У тебе кучері, що тобі розчісувати? Тим паче, тобі треба буде перевдягнутися на місці. Там є спеціальний одяг.

***

 Холодний вітер, що ніс із собою запах вологої землі й перших заморозків, рвучко обдував моє обличчя, змушуючи мене несвідомо злегка нахилити голову. Осінь поступово відступала, поступаючись місцем зимі, і Нествіл, здавалось, уже відчував її наближення. По всьому місту люди квапливо готувалися до холодів: на ринках торгували теплими тканинами, у дворах пахло свіжорубленими дровами, а в повітрі витав особливий дух передзимової тиші. Навіть Зимовий Сад, який усе ще зберігав смарагдову зелень у своїх глибинах, скоро повністю відповідатиме своїй назві.

  Попри те, що холод пробирав до кісток, ми з Вільямом йшли через королівський двір досить спокійно, майже без поспіху. Високі кам’яні стіни замку, що обрамляли дорогу, відкидали довгі тіні, а потріскані бруківки під ногами шаруділи від опалого листя. Проте, навіть під розміреним ритмом наших кроків, у моїй голові вирували питання.