Глава 6

***

-Аїдо!

  Голос лунав десь поруч, пробиваючись крізь густий туман у моїй свідомості. Я моргнула, намагаючись зосередитися, але все навколо здавалося розмитим, ніби я дивилася крізь запітніле скло.

  Щось тверде й прохолодне тиснуло на мою спину. Запах сирості змішався з ароматом старого дерева, гіркуватого і насиченого, як у бібліотеках чи антикварних залах.

-Аїдо! - Голос знову пролунав різко, настирливо. - Давай, приходь у себе вже! Досить літати в хмарах!

  Звуки доходили приглушено, наче я перебувала під водою, а той, хто мене кликав, стояв далеко на березі. Я спробувала поворухнутися, але кінцівки не слухалися, немов не належали мені. І раптом — дотик. Теплий, обережний, майже боязкий. Чиїсь пальці легенько торкнулися моєї щоки, проводячи ніжним рухом, ніби питаючи: «Ти тут?»

-Ох, Аїдо… - пролунав важкий, розчарований видих.

  Я впізнала цей голос.

  Вільям.

  Все стало на свої місця: ось чия рука зараз на моєму обличчі, ось хто намагається мене розбудити, ось хто, мабуть, витягнув мене з тієї злощасної кімнати…

-Як же ти мене налякала, - його голос тремтів від напруги, в ньому відчувалася суміш полегшення й злості. - Кричу-кричу, а у відповідь — тиша. А коли з-за картини королеви пішов дим… ледве серце не зупинилося! Навіщо ти туди пішла?! Що там було настільки важливого?! Чи це просто твоя клята зацікавленість?!

  Оце так ніжність. То він мало не втратив свідомість від переживань, то вже кричить так, що, мабуть, усі ворони королівства здійнялися в повітря.

-Ну, хоч якісь дії будуть?! - Вибухнув він знову. - Покажи мені хоч, що ти жива, Аїдо! Агов!

  Щось холодне і нещадне вдарило мене в обличчя.
Я різко вдихнула, ошелешено кліпнула, і світ навколо нарешті прояснився. В голові з’явилося нестерпно різке відчуття холоду, наче мене занурили в крижану воду. 

  А, ну власне, так воно і було.

-Гей! - Захлинулася я повітрям, ошелешено вирячившись на Вільяма.

-Я? - Невинно перепитав він.

-Ти! Якого біса?! Нічого кращого не придумав?!

-А як ще?! - Огризнувся принц. - Я тут намагаюся повернути тебе в реальність уже хвилин тридцять! Але ти навіть не кліпала, Аїдо! Що мені ще залишалося робити?!

-Пів години? - Прошепотіла я, здригаючись від холоду.

-Так! - Він підвівся, нервово проводячи рукою по волоссю. - Знаєш, як я злякався?! Думаєш, у мене кожен день принцеси непритомніють із відкритими очима? 

  Я закотила очі, готуючись уже відрізати йому щось колке, але раптом…

-Чекай. Що ти тільки-но сказав?!

  На обличчі Вільяма з’явився вираз глузливої перемоги: «Ну нарешті, дійшло!».

  Він узяв мене за руку й потягнув у бік картини.

-Що, знову?!

-Та ні! Просто помовч! Мені треба згадати!

  Він залишив мене біля столика в кутку, а сам попрямував до полиць, де стояв перед тим, як я вирушила в той чортів коридор.

-Так! - Вигукнув він, витягнувши щось із полиці. - Аїдо, цього разу серйозно: стій тут! На місці!

-А якщо я хочу сісти?

-Не зли мене! - Роздратовано кинув він. - Ти зрозуміла, що я мав на увазі! Стій, сиди, хоч лежи на підлозі — мені все одно! Головне: ані кроку до картин і тієї триклятої кімнати!

***

  Він там скарб шукає?!

  Я вже добряче втомилася сидіти на цьому столі. Встигла й полежати, і посидіти, і всі полички бібліотеки переглянути. Навіть знайшла кілька книг, які обов’язково візьму прочитати! А Вільям усе ще вовтузиться біля картин, ніби шукає вхід до якогось таємного сховку.

  Декілька разів він уже, сяючи від задоволення, прямував до мене з цілою купою паперів у руках, але щоразу, буквально за мить, усвідомлював, що це не те, що шукав, і з гримасою роздратування повертався назад.

  За вікном уже давно стемніло. Небо вкрилося першими зорями, а замок поринув у тишу. Мабуть, усі нормальні гості давно сплять…

  А ми сидимо.

  Сидимо у бібліотеці Нествільського замку, бо Вільям щось шукає.

  У мене навіть з’явилася думка знову піти в ту кімнату, щоб додивитися видіння. Там точно мало бути продовження… Та дівчина…

  Вона була дуже схожа на мене. Мов дзеркальне відображення, тільки з іншої епохи. Усі ці бали, таємні проходи й військова форма коханого чоловіка Віолетти — усе це скидалося на ілюстрації з підручників історії. 

  Іронія. Колись я історією взагалі не цікавилася, хіба що розглядала картинки…

  Хто ж знав, що за кілька років я опинюся в самісінькому центрі королівських інтриг?

-Є! - Вкотре голосно вигукнув Вільям.

  Я ледь не зіскочила зі столу. Нарешті! За мить він уже стояв біля мене, протягуючи цілу купу паперів.

-Я знайшов!

  Не чекаючи, поки я щось скажу, хлопець згріб усі документи й висипав їх просто переді мною.

-Так-так, - пробурмотів він, швидко перебираючи листи. - десь тут…

  Я, скориставшись моментом, почала гортати документи, що привернули мою увагу.

-Вільяме, тут є фотографії! Дивися!

  Я дістала одну зі світлин і простягнула йому.

-О, господи… Це жахливо, - пробурчав він, навіть не беручи фото.

-Що жахливо? Це ж молодий король із королевою Матильдою! Ось, глянь!

  Вільям кинув швидкий погляд і скривився.

-Найгірше фото матері з усіх можливих…

  Я завмерла.

-Мати?

-Ну нарешті, - зітхнув Вільям, закотивши очі. - Аїдо, я вже декілька днів намагаюся тобі пояснити, що мій батько — король Лев II, а мати — колишня королева Матильда.

  Я продовжувала дивитися на нього, намагаючись вкласти цю інформацію в голові.

-І так, - з легким роздратуванням продовжив він, - я той самий перший син короля від не коханої дружини.

  Я відкрила рота, щоб щось сказати, але не встигла.

-А ще… - Він зробив театральну паузу. - Я більш ніж упевнений, що моя колись втрачена молодша сестра прямо зараз сидить напроти…

  Я завмерла.

  Останні слова він вимовив так, ніби смакував кожну літеру, кожен звук. Наче сам факт можливого споріднення був для нього найбажанішою річчю у світі.