Глава 5

***

--Труна …
За котлом, по центру кімнати, стояла напівзакрита труна, трохи здвинута збоку. З-під відкритого краю виднілося біле шовкове плаття і пасмо рудого волосся. Ця кімната просто зводить мене з розуму! Під труною був нанесений малюнок крейдою – незавершена пентаграма, створена для вигнання відьми. Я точно пам’ятаю такі малюнки зі щоденника бабці. У давні часи в Нествілі малювали коло з особливими знаками в центрі, щоб, якщо все зробити правильно, відьма була заточена в ньому назавжди. Але навіть найменша помилка могла дозволити їй вийти на волю, і тоді вона була б нестримно розлючена на того, хто робив ритуал, завдаючи шкоди всьому людству.
Цей малюнок не тільки не закінчений, а й збоку частково стертий, ніби свідомо змінений кимось – кимось, кому ця відьма була близькою або кому щедро заплатили за рятування її життя.
“Аїдо…” – через мить моє ім’я почало лунати з усіх боків. Моє серце опустилося, долоні спітніли, а тіло здригалося, не даючи мені заспокоїтися. У спину подув крижаний вітер, ніби сотні маленьких мурах пробігли по моїй шкірі, а чужий голос проник у мої думки, заповнюючи розум:
“Аїдо…”
Я бачила їх – силуети людей, що кружляли навколо. Ноги повільно рухалися вперед, і моє тіло, ніби під чужим керівництвом, само відправилося в дорогу. Голос незнайомки, який, здавалося, належав жінці, що була заточена в цій кімнаті, лунав тихо. Вона шепотіла, скидала склянки з поличок, намагаючись привернути мою увагу. Її тон говорив про розлюченість, але водночас було ясно, що це не та відьма, яку колись намагалися заточити. Та відьма давно вийшла на волю – її не змогли утримати в колі, не вберегти сім’ю і рідних, не зберегти здоровий глузд. Я впевнена, що після такого обряду кожен, хто залишився живим, би краще погодився на смерть. Такі ритуали – це гра з життям і смертю, за яку неодмінно настане кара. Хтось може зійти з розуму, хтось перетвориться на “живу ляльку” – без емоцій, без цілей, без думок. І це найпростіше, що може статися.
“Аїдо… сонечко…”
За мить голос продовжував кружляти навколо мене, посилюючи запаморочення і затемнення в очах. Раптово ж, жінка з “димчастою” основою зупинилася прямо напроти мене. Її силует почав набувати чіткіших контурів, і, неначе дзеркальне відображення, я побачила себе – тільки старшу, з рудими кудрями та знайомими рисами обличчя.
-Якого б-біса…? - Ледве вимовила я.
“Аїдо… лисичко моя… допоможи!” - Прозвучало тихо, але настійливо.
У коридорі лунав незрозумілий шум – щось падало, ламалося, чулася знайома лайка. Хтось просувався коридором. Але голоси з кімнати не давали мені зосередитися на звуках поза нею. Вони ніби загортали мене в одне відьомське коло – те саме, в яке колись намагалися заточити іншу відьму.
***
-Віоло, давай швидше! На королівський бал не можна запізнюватися! - Кричала Марта, кружлячи навколо мене, як маленька дівчинка.
-Чому ж не можна? Мені можна не тільки запізнитись, а й не прийти зовсім!
-Але я ж не ти! - З легким театральним нахмуренням сказала Марта, підкреслюючи  свої і без того виразні чорні брови і посміхаючись. - А без тебе мене просто не пустять туди!
Батько цього разу дуже переживав з приводу балу – всі гості мали приходити за запрошенням, а поруч завжди мала бути близька людина з ним. От, Марта і стала тим, хто супроводжує мене. Я все одно взяла б її із собою – вона моя фрейліна, і скоро, коли з’явиться мій законний наречений, я не зможу проводити з нею стільки часу.
-Ех… яка ж ти гарна сьогодні. Не дивно, що по твою руку і серце приїжджають тисячі принців і герцогів з усіх країн світу! - Сказала Марта.
“Та не усі… mon cher…” - Пролунала в голові навʼязлива думка, що ночами не давала спокійно спати.

-Ти диви! А-ну, повернись до мене, щось у мене сукня лежить не гарно… дай поправлю!

  Я продовжила стояти на місці, біля дзеркала. Думки заповнились єдиною людиною, що була здатна викликати посмішку на моєму обличчі. Він — моє натхнення. Він — моя єдина воля. Він — мій захист. Він — мій світ ...

  Коли йому прийшла повістка в армію, я думала що зійду з глузду. Мати каже, що на кордоні бачили скупчення армії ворога. Вони вже готують наступ. Якщо це правда... я не хочу щоб він йшов у ту кляту армію. Він може загинути! Як мені тоді бути? 

  Ми планували разом втікли звідси. Втікти від батьків, від клятого нареченого, якого мені хоче нав'язати батько. Втекти від королівського життя! 

  Втекти від проблем ...

  Та в результаті їх тільки збільшилось! Батько планує моє весілля вже на наступному тижні! Мати переживає за долю королівства! Коханий в армії! В різних частинах королівства спалахують громадянські війни!

  Усе це змушує моє серце незвичайно сильно нервувати і злитися чим ... викликає бурю всередині. Вогник не стухає. Його злить сьогоднішня ситуація, бездійство батьків, мої емоції. Я думаю, що він вважає мене слабкою, безпомічною ... Хоча я вже давно довела що це не так! Трясця, та я сильніша за деяких ,,великих шишок" королівства!

  Але довести це моїй магії в рази складніше. Вогнику не можна показувати слабкість, бо він одразу ж бере верх наді мною. Він починає контролювати моє тіло, мій розум і в результаті — я втрачаю розум. Так все закінчується кожного разу, коли він хоче стати домінантом. 

  Mon che'ri на нашій останній зустрічі сказав мені: «Сонечко, обережніше з вогнем. Це сильна стихія. Якщо дати йому волю, він спалить усе до тла, він не зупиниться. Навіть пред тобою. А ти мені потрібна. Ти найцінніше що у мене є! Бережи себе... вогонь сильний, та ти сильніша!».

  Кожен ранок я повторюю собі його фрази, як мотивацію жити і бути сильною і надалі. Заради королівства, заради себе, заради нього...

-Ой-й! Ну ти диви! Сльозу пустила. Сонечко, ну чого ти? Знову свого іноземця згадала? Та повернеться він з армії! Повернеться! А твою посмішку повернути складно! - Подруга протягнула свою долоньку до мого обличчя і витерши сльозу розтягнула мої вуста у широку посмішку.