Глава 4

***

  У залі застала гнітюча тиша. Повітря здавалося густішим, ніби думки всіх присутніх матеріалізувалися в невидиму хмару, що висіла над головами. Всі намагалися осмислити сказане, переварити цю дивну істину, яка зовсім не вкладалася у рамки здорового глузду.

  Королівський турнір. І ось такий тур? Це звучало абсурдно. Адже підсипати будь-кому, будь-що — злочин. Це незаконно! І найкумедніше, що правила турніру встановив сам король — той, хто створив більшість законів королівства Нествіл.

  То що ж це? Жарт? Провокація? Демонстрація абсолютної влади?

  Так, він король, йому нічого за це не буде. Але навіть він тільки-но порушив власний закон!

-Так. Ти досить розумна, дитино. - Голос короля вивів мене з роздумів.

  Його погляд був пронизливим, оцінюючим, ніби він і не питав нічого, а вже знав усі відповіді.

-Та це ж незаконно! - Роздратовано вигукнула Лексія, зробивши крок уперед. В її очах палав гнів, а в голосі бриніло обурення.

  Король лише ледь посміхнувся, ніби передбачав таку реакцію.

-Так, незаконно. Але я мав знайти в одній із вас одну якість, яка була, мабуть, найяскравішою у моєї донечки. - Його обличчя змінилося: холодна владність поступилася місцем дивній ніжності, а в куточках вуст з’явилася тиха, тепла посмішка.

  У цьому погляді було стільки любові, що навіть я відчула щось схоже на тугу. Як же сильно він кохав свою дитину…

-І що це за якість? - Тихіше, але все ще впевнено спитала Лексія.

-Впертість.

  Король розсміявся. Його сміх був несподівано щирим і розкотистим, не схожим на сміх правителя, який завжди стримує емоції.

-О, так. Аїда була до біса вперта, – він хмикнув, хитаючи головою, ніби згадував щось кумедне. - Навіть у наймолодшому віці ставила всіх на місце своїм характером.

  Я відчула, як у залі з’явилася напруга. Тепер уже ніхто нічого не розумів.

  Як він зрозумів, хто виграв тур? Чому ми? І що, в біса, було в наших келихах?!

  Король наче відчув загальне напруження й, не даючи нікому озвучити питання, заговорив:

-Не хвилюйтеся, зараз усе поясню.

  Його голос був рівним, спокійним, ніби це була найпростіша річ у світі.

-У кожен келих було насипано невелику дозу послаблюючого порошку. Ви мали захотіти… ну, самі розумієте. Кожній з вас я запропонував супровід — моїх охоронців, які провели б вас до вбиральні. Адже ви вперше в замку і могли заблукати. Але лише Кара та Аїда відмовилися від супроводу, показавши свою впертість.

  Він зробив коротку паузу, дозволяючи нам усвідомити сказане.

-Інші дівчата погодилися, а дехто навіть сам попросив охоронців про допомогу. Тож висновки очевидні.

  Очевидні?!

  Я насилу стримала роздратоване зітхання.

  Дивна філософія у короля… Ну не так визначається впертість!

  Але хто я така, щоб сперечатися? Боже, як тут усе неправильно!

-Стійте-но, а Лексія? - Несподівано подала голос Кара. Її тон був байдужим, ніби їй не надто важливо, хто переміг і як усе відбувалося. - Вона ж теж пройшла у трійку. Вона відмовилася чи погодилася на супровід?

  Я ледь помітно глянула на Кару.

  З усіх дівчат вона була єдиною, з ким я знайшла спільну мову. Можливо, тому, що вона єдина тут не прагнула завоювати трон.

  Король хмикнув.

-Вона взагалі відмовилася від напою. Тож залишається на нейтральній території, але автоматично переходить у другий тур. Бо немає правил, за якими ми могли б її вигнати з замку.

  Я мимоволі покусала губу від нервування та думок, які тепер повністю заполонили мою голову.

  Після сніданку Вільям провів мене назад у кімнату, пояснивши батькові, що ми прогуляємось увечері, бо трохи втомилися. І справді, після вчорашньої безсонної ночі хотілося бодай трохи відпочити. Можливо, я б сходила до бібліотеки — якщо вона тут узагалі є, — або прогулялася б у саду, щоб подихати свіжим повітрям. Але на вулиці вже досить холодно, і, чесно кажучи, мені ще не зовсім зрозуміло, що саме є в цьому замку.

  З розповідей Вільяма та Кари (яка, як виявилось, не вперше тут, поруч із королем) замок приховує в собі безліч несподіванок. Тут є все: від старовинних портретів предків до… сучасного басейну в підземеллі.

  Так, екскурсія мені точно знадобиться.

-Ось ми й прийшли. - Вільям зупинився біля дверей моєї кімнати і, перш ніж я встигла відкрити їх, м’яко, але впевнено притримав мене за лікоть. - Аїдо, я тебе прошу, запам’ятай нарешті дорогу. Тобі тут жити ще як мінімум три тижні.

  Я скинула його руку і склала руки на грудях.

-А я тобі, Вільяме, нагадую, що ти тут не просто для того, щоб ходити за мною слідом і відкривати дверцята карети. Ти маєш допомагати мені орієнтуватися в замку. Чи ти гадаєш, що за два дні я повинна вже знати тут усе, як свої п’ять пальців?

  Я скептично вигнула брову, але він не дав мені договорити, різко зробивши крок уперед.

-І ще одне. - Він перехрестив руки на грудях і підняв підборіддя. - Ти можеш ставитися до мене як хочеш, але не дозволяй собі зайвого.

-Що?! - Здивовано глянула на нього я.

-Не лізь до мене з претензіями, не влаштовуй сцен, неначе ти моя ревнива дружина. - Його голос став жорсткішим, у погляді з’явилася крижана холодність. - І перестань сваритися зі мною на людях. Це виставляє у дурному світлі і мене, і тебе.

  Я відкрила рота, аби обуритися, але він не дав мені й слова вставити.

-І ще дещо. - Його тон став ще твердішим, майже наказовим. - Я, між іншим, високопоставлена особа при дворі, і за правилами етикету ти не маєш права звертатися до мене навіть на «Ви». Тож годі грати роль бунтарки-недоучки. У цьому замку таких не люблять.

  Я гнівно стиснула кулаки.

-Тобі, може, ще список скласти, що мені можна, а що ні?

-Додай туди пункт про секретність. - Вільям злегка нахилив голову, а на губах з’явилася тонка насмішлива усмішка. - Не розповідай нікому конфіденційної інформації — ані моєї, ані своєї, ані таємниць королівства. Королівська родина прийняла тебе під свій дах, тож не змушуй нас сумніватися, що це було правильним рішенням.