Глава 1

   Майже щоранку я прокидаюсь від цього сну. Я вже знаю його напам'ять, але жодного разу не бачила продовження. Я не знаю куди мають піти Аїда з Сарою. Не знаю причин. Не знаю що задумав король. Але чомусь, я впевнена: з дівчатами в фіналі все буде добре. Ну... я сподіваюсь.

  Не раз на уроках в школі я додумувала продовження цього сну. Якось я уявила, що сімейство поїхало кудись на Мальдіви сюрпризом, а ті фрази про «Час прощатися...» були лише про прощання з домівкою.

   З роздумів мене вивів телефон, який дзвонить вже щонайменш десятий раз. На екрані висвітилося обличчя моєї найкращої подруги – Лізи. Вона єдина, хто підтримує мене у школі. Цей рік був нашим останнім. Більше я не повернусь в ту дурнувату школу. Не побачу Макса з його дружками. І не буду вчити ті тупі предмети, які в житті мені не знадобляться. 

   Я хочу мати творчу професію! Можливо писати книжки, хто зна? Або таки переможу страх і напишу власну пісню, а з часом і альбом! Я обожнюю співати! А ще просто шаленію, коли маю змогу побути із тваринами, а особливо це стосується коней. Вони неймовірні! Від них так і віє духом свободи...

-Так, слухаю, - відповіла я, підіймаючи слухавку і повільно підходячи до дзеркала. Я вже знаю чому це чудо в пір'ї мені дзвонить. «Ти занадто довго збираєшся, ми так нікуди не підемо», але що ж я зроблю, якщо мене відверто верне від цього місця?!

-Аделаїдо Дарвін, де тебе носить?! - Ого, здається хтось злий. Повне моє ім'я зазвичай вимовляють лише тоді, коли люди сердяться на мене. Тут Ліза схожа на мою матір – Анну Дарвін. - Ми домовлялися зустрітися біля твого дому ще пів години тому!

-І тобі доброго ранку, моя люба подруго, - вирішила познущатися я, а тоді допетрала що... - то ти стоїш біля мого будинку?

-Яка ти у нас сьогодні розумна, ти ля!

-Ахах, що тільки сьогодні?

-Слухай, не дратуй! Відчиняй вже! Тут холодно.

  Не знаю, чому ця чорноволоса бестія завжди викликає у мене посмішку? Я востаннє поправила білу стрічку на своєму помаранчевому кучерявому хвості і перевірила, чи рівно лежить низ зеленого сарафану і тільки тоді пішла до подруги.

-Ого, мала, а ти не захворієш? Вже кінець осені як-не-як. 

-Взагалі-то я сподівалася що ми поїдемо автобусом, хіба ні? 

-Так, але це нічого не змінює!

-Спішу тобі нагадати, Лізо, що з минулого року в наших автобусах тепло. 

-Хах, ну так, - подруга скептично скривила губи і я вже приготувалась до чергової порції монологу дівчини, - Король Лев нарешті згадав, що людям у нашому захалусті теж може бути холодно. Тільки от, чомусь, останні десять років, якщо не більше, на наші села всім було начхати!

-Не перекидай провину на нього. Минулого року ми багато чого втратили через повернення королеви Матильди. Пам'ятаєш як вона його шантажувала? З такою жінкою, як Матильда, я йому навіть співчуваю. Ну так... чисто по-людськи.

-Ох, ну можливо ти й права...

-Все досить про це! Розповідай краще, як ви з группою з'їздили до замку? Думаю там казково гарно. 

  Так, Ліза з группою друзів їздила на екскурсію замком. Вперше за довгі роки король вирішив впустити до замку сторонніх людей. Після того, як він втратив кохану жінку з дочкою, він сам не свій. Майже не виходить до народу, не з'являється на зустрічах з правителями інших королівств, про інтерв'ю взагалі ліпше промовчу. Але зараз, коли минуло вже майже десять років, він знову почав "виходити в люди". І першим кроком стали такі екскурсії. До речі на них він також завжди присутній.

  Я теж хотіла поїхати, але мати, категорично сказавши мені "Ні!", повезла мене працювати у полі. Дивний крок із боку матері, але що вже зробиш...

-Так, замок Нествілу дійсно казковий! От знаєш, як в тих мультфільмах про принцес, які ми дивилися в дитинстві. Туди тільки зайди і вже відчуваєш себе тією самою принцесою! Архітектура там просто неймовірна! Ну і… сама розумієш, король у нас майже молодий і, чесно кажучи,  дійсно гарний. Не дарма панні Сара тоді закохалася в нього по самі вуха.

-Дай-но вгадаю, дівчата лізли до нього?

-А ти мала якісь сумніви? Ех...- подруга тяжко вздихнула і опустила голову, - але ні у кого не вийшло його спокусити. Він до останнього нагадував кожній: «Не забувайте, що моя жінка з донькою все ще живі».

-Ой, от би більше таких чоловіків у світі. Справжніх! Відданих! Ну і... гарних. А не таких, як Макс Торієв!

-Ой, подруго, досить вже! Ми закінчили школу! А це означає, що його ти більше не побачиш! - Подруга встала переді мною, розставивши руки в боки. - Із чим я тебе і вітаю! Так, багато ж нервів тобі той придурок потріпав. Ну нічого! Знайдемо тобі ще хлопця. Якогось хорошого! Такого як... як...

  Подруга терла пальці між собою, намагаючись щось згадати. Їй не потрібно хлопця шукати. Вона в стосунках всю старшу школу з ідеалом чоловічої статі - Корнієнко Олександом! Цей хлопчина дійсно ідеальний у стосунках, ну і зовнішністю природа його не обділила. Світловолосий, синьоокий хлопець, з охайною короткою стрижкою. Всю школу, відверто кажучи, я заздрила його довгим чорним віям. От до біса хлопцям такі подарунки долі? Чітко окреслені вилиці, гострий прямий ніс і густі брови додають цьому досить милому характером хлопцю серйозності і легкої масивності. Але це все дурниці для мене, я більше кайфую від того, як гармонійно зійшлась моя бестія із цим «Кеном» за зростом. У спортивній залі ці двоє завжди стояли першими в кожному ряду через свій високий зріст. На уроках це дуже дратувало Лізу через глузування однокласників, але в парі ці двоє утворили на стільки приємний оку тандем, що я, зі своїми 167, відпочиваю. Жодна дівчина з класу не підійшла б так сильно в цю пару, як Бачинська Ліза.

   Насправді, свого часу половина дівчат ледь не билися за Сашу. Пару років тому він дуже нагадував світленького красеня-актора, що грав у відомому в 2000-их роках фільмі про кохання. Ох, якби Зоряна таки перемогла цю битву не на життя, а на смерть і зараз була у стосунках із ним, ця парочка повторила б зіркову пару фільму. Але, жартом долі перемогла моя чорноволоса відьмочка Ліза. Якщо подивитися зі сторони ця пара виглядає приблизно так: молодий Бред Пітт випив зілля кохання і його зачарувала маленька, худенька хитра відьма.