Пролог

***

Маленька дівчинка в зоряній тиші,

Дивиться в небо, мов у власні вірші.

Зірка паде, і  у серці бажання,

Поруч тихо няня шепоче віщання:

“Прийде розлука, важка й незбагненна,

Та зустріч чекає, чарівна й блаженна.

Доля нас знову у світі знайде,

Якщо промінь надії у серці не згасне.”

  Цей сон я бачу стільки, скільки себе пам'ятаю. З самого дитинства він, мов тиха тінь, ходив за мною, щойно зайде сонце, і я, не поспішаючи йду до ліжка. У ньому завжди лише три головні герої: маленькая дівчинка з яскравим помаранчевим волоссям, я (як сторонній глядач), дівчина із довгим каштановим волоссям і гарний, інтелігентний чоловік. Між останніми двома начебто щось є. Щось, що багато хто вважає непристойним, щось, чого не видно неозброєним оком. Щось таємниче, щось, що для багатьох залишається невидимим...

***

-Аїдо, люба, не біжи ти так швидко!...

   Ми відпочивали в Зимовому Саду, на подвір'ї мого татуся. Насправді зараз літо, проте тато дуже любить це місце саме взимку, від того й така назва. Зимою тут дійсно чарівно: крижані гірлянди на високих деревах яскраво мерехтять теплим світлом, немов ті зірки на небі, сніг утворює м’який пухкий килим, а повітря наповнене запахом хвої та морозу. Відчуття неначе потрапляєш у справжню чарівну казку! Схожу на одну з тих вистав на які батько воде мене щонеділі. Капітан Джекі — командир з батькової роботи і друг родини — колись розповідав, що саме тут татусь зустрів своє щире кохання. Але я не розумію що в цьому такого неймовірного, що заслуговує на постійні розповіді на кожному сімейному святі. Не люблю усі ці гламурно-ванільні пригоди! Фі!

-Аїдо! Я кому кричу?! Мене взагалі не чуєш? Ну що за дитина, така!? - Йой ... здається я розізлила Сару, хоча іноді здається, що ця дівчина на таке не спроможна. Няня втомлено сіла на зелену, рівно підстрижену траву і почала щось плести з квітів з батькової клумби.  Цікаво, чого інших слуг він може покарати за таке, або як мінімум покричати, а їй можна? Хоча, тут відповідь проста: Сара - це Сара. Її неможливо не любити. Вона найкраща! Вона гарнюня у мене і я за цим стежу! До того ж, здається, вона єдина у замку кому є діло до мене ...

  Батько завжди зайнятий, Капітана Джекі я взагалі бачу тільки на свята, а та блонда, що зараз сидить біля татуся ...! Уф, не розумію, що він в ній знайшов? Це ж просто лялька! Лялька ... без душі!

-Аїдо, люба, йди-но до мене! - Няня вивела мене з роздумів і я без зайвих вагань побігла до неї. Мабуть, вона одна з єдиних людей кого я справді люблю. Серцем! Душею! Усім-усім! Помаранчеві локони розлітались від вітру. Ох, ну і чому я народилась саме з тими туповатими кучерями?! - Диви-но що я тобі зробила. А-ну, закрий очі! 

  На мою голову лягло щось легке, мов пір'їна. Я потягнула руку, аби зрозуміти що це. Під мочками пальців я відчула приємні на дотик пелюстки.

-Саро, а що це? 

-Це вінок, моя люба. - Усміхнулася няня щиро. - Господи Всевишній, яка ж ти гарнюня! І як схожа на...

- Саро, поглянь що у мене на долонці! - Маленьке створіння впало з вінка і скрутилося в маленьку червону крапочку на моїй долонці. - Хто це?

-Ой, це ж сонечко! Божа корівка! - Пояснила няня.

-А вона може вкусити мене?

-Ні, люба, - засміялася Сара, - це мирне створіння. Давай дамо їй волю?

  Сара взяла мою долоньку в свої руки і піднесла вгору, прямісінько до неба. Сонечко ще трохи посиділо на мені, а потім за одну мить полетіло вгору на зустріч небу.

-Йой, Саро, а якщо її вітром здує кудись далеко, і вона не знайде більше своєї домівки, або її спалить сонце?! Вона ж така манюня.

-Не хвилюйся, вогнику. - Взявши мої долоньки в свої і повернув мене до себе обличчям, Сара тепло засміялася із найріднішим поглядом, який я коли-небудь бачила. - Знаєш, в наш час не варто дивитися на зріст, або фізичну силу. Куди важливіше те, як ти себе сприймаєш. Чи впевнена ти у собі, своїх силах і можливостях? Чи готова ти до того, щоб взлетіти вгору? Якщо відповідь – так, то відкидай всі сумніви і страхи і лети вперед, на зустріч сонцю!

  Кожне слово, що вилітало з уст няні відбивалося в моєму серці довічним невидими оку тату, що даватиме мені наснаги жити ще багато-багато років …

***

-А я точно зможу? Саро...! Мені стра-ашно!

  Я стою перед величезним коричневим конем, чиї блискучі чорні очі здаються мені на стільки мудрими, неначе він знає всі мої страхи та переживання. Його масивне тіло і високий зріст змушують мої ноги ледь помітно тремтіти від страху. Я вже уявляю як лечу вниз із його шиокої спини і розбиваю всі колина до крові! Моє волосся зав'язане у високий хвіст, як сказала Сара: «Аби не заважало». Але якщо мені страшно, яке в біса значення має той хвіст?! То ж не він змушує моє серце битися швидше, аніж зазвичай, а долоньки обливатися неприємним холодним потом.

   Сара хутко підбігла до мене і присіла напроти, аби опинитися на одному зі мною рівні. Її ніжні теплі руки утворили “замок” із моїми. Цікаво, як їй не противно тримати зараз мої мокрі долоньки? І як вона ще не відвернулася від мене, коли я стою така слабка та боягузлива? …

  Дівчина підняла голову і її теплий рідний погляд зелених очей наповнив мене дрібною крихтою впевненості.

-Люба, ти пам'ятаєш наш з тобою девіз? - Спитала вона із посмішкою мило схиливши голову набік.

  Я ковтнула і, нервово переступаючи з ноги на ногу, ледь помітно пробурмотіла: