Розділ 18. Місяць тому

Місяць тому

Якби хтось знову злив відео з допиту Тімура, цього разу в психлікарні, в інтернет, то вся Україна разом зі Святославом побачили б такі кадри.

Допит проводили в зачиненій столовій. На ньому були присутні: Тімур, слідчий Олійник Мар’ян, лікар Хома Пилипович та двоє санітарів. Слідчий і лікар сиділи навпроти Тімура, а санітари – за іншим столиком неподалік, готові негайно втрутитися, якщо останній спробує щось утнути.

Камера була встановлена збоку від вхідних дверей і охоплювала всіх присутніх.

– То давай ще раз, щоб я все зрозумів чітко, – сказав Мар’ян, одягнений у синій светр. – Ти насправді імітував свої психічні розлади? Я правильно розумію?

На столі біля Тімура стояв пластиковий келих з водою, щоб він не міг завдати шкоди ні собі, ні іншим. Сам він був одягнений у сірий комбінезон, типовий для подібних закладів.

– Саме так, – відповів Тімур, поглянувши на пластиковий келих. – Це все була просто гра. Я змусив усіх думати, що з’їхав з глузду. Якби мою Варю та любу Лінду не знайшли, я продовжував би цю кляту виставу з шизофренією.

– Гаразд, припустимо, – кивнув Мар’ян. – Мене чи інших простих людей ти міг обдурити. Але як щодо доктора? – Він хитнув головою в бік Хоми Пилиповича. – Як ти зміг пошити в дурні його? Чи не так, доку?

Хома Пилипович кивнув. У ньому боролися дві думки. Перша: Тімур виглядав так, ніби щось у собі стримував, не даючи цьому проявитися назовні. Однак психічні розлади стримувати неможливо. Через це лікар не міг зрозуміти, що сталося з пацієнтом. Можливо, той дійсно видужав – хоча це малоймовірно з такими діагнозами. Або ж він весь цей час дійсно лише майстерно блефував. І те, і інше виходило за межі розуміння навіть досвідченого професійного психолога.

До того ж, і це друге, чому очі Тімура настільки згаслі, ніби тхнуть смертю, а розумова діяльність залишається в цілковитій нормі?

Наче на підтвердження думок доктора, Тімур подивився на нього і заговорив абсолютно спокійним, психічно здоровим тоном:

– Можливо, я настільки гарний актор, – сказав він, підморгнувши. – Але, між тим, я дуже люблю своїх дівчат, хоч вони про це й не здогадуються. Самі знаєте, життя – складна штука.

Він зробив паузу і продовжив:

– Навряд чи Варя провідувала б мене в тюрмі. Та й яка з того користь? А з божевільні вийти легше. Я ж не збирався сидіти за те, чого не робив.

Мар’ян зітхнув.

– То як усе було? Хто тебе примусив?

– Хто він насправді, я не знаю, та й мені все одно, – відповів Тімур, відпивши води з келиха й поставивши його назад на стіл. – Головне, щоб він більше не загрожував ані мені, ані моїй родині. Якщо дасте ручку й аркуш, я запишу номерний знак його червоної «Daewoo». Саме на ній він нас і вивіз за місто.

– Навіщо? – запитав слідчий.

– Та просто порибалити, – зітхнув Тімур. – Казав, що живе сам, йому сумно, а так хоч якась розвага. На вигляд він уже давно пенсіонер, ну, я й подумав: чому б і ні? Я ж теж люблю рибалити, а заодно й старого трохи розважимо.

– Де ти з ним познайомився? – запитав слідчий Мар’ян, розмірковуючи над тим, що чув від Варі й Лінди. Вони стверджували, що Тімур, будь то як чоловік чи як батько, ніколи не проявляв ознак психічних розладів. Та й раніше за ним нічого подібного не помічали.

Це підтверджували й інші знайомі Тімура – як колеги, так і сусіди. Усі запевняли, буцімто він завжди був цілком нормальним. Невже він справді весь цей час удавав?

– У пабі випивали разом.

– Де саме? – уточнив Мар’ян, запалюючи сигарету.

– Десь біля метро "Вокзальна", там їх вистачає.

– Ну і що сталося в Бучі?

– А що, той блідолиций пенсіонер підсипав якусь гидоту в їжу, якою нас пригостив. Ну, я й вимкнувся. А коли прокинувся, мої вже були в сараї. Небіжчик, тобто старий, тицяючи мені в носа пістолет, сказав, що якщо я не зроблю те, що він попросить, більше ніколи їх не побачу.

– Небіжчик? – слідчий, збиваючи попіл у порожній пластиковий стаканчик, із яким зайшов до столової, підняв брови.

– Ну... – Тімур зробив паузу, ніби щось застрягло в горлі. Зрештою, ковтнувши це щось, додав: – Мені страшенно хотілося б, щоб він, після того, що зробив із моєю донькою та дружиною, опинився серед небіжчиків.

Слідчий кинув погляд на доктора, ніби питаючи, наскільки адекватна така відповідь. Пилипович лише знизав плечима й зауважив:

– Не те щоб добре, але з урахуванням сараю, вибухівки й усього іншого, така реакція цілком зрозуміла.

– Прийнятна, кажеш? Той козел місяцями маринував моїх дівчат у свинарнику! – вибухнув Тімур, але швидко взяв себе в руки й, трохи заспокоївшись, додав: – До речі, це правда, що з ними все гаразд?

– Можеш мені вірити. З ними поводилися нормально: у них був холодильник із їжею, телевізор, туалет, ліжко. Шкодити їм ніхто не збирався, якщо, звісно, не брати до уваги вибухівку, – запевнив слідчий.

– Це добре, – полегшено видихнув Тімур, повіривши почутому.

– Отже, продовжимо. Той старий хоч якось представився?

Тімур узяв у руки пластиковий стаканчик і відповів:

– Кір. Якесь блювотиння, а не ім’я. Цей козел усе добряче спланував. Тому я сумніваюся, що матінка називала його саме так.

– І що ж, Кір попросив тебе зробити? – запитав слідчий, уважно дивлячись на співрозмовника.

Тімур криво всміхнувся:

– Взяти на себе той терористичний акт у підземці. Певно, хотів визволити свого дружка, з яким усе це й провернув. Я вже потім зрозумів, що він змахує на якогось сепара чи фанатика-сектанта. Хоча, це майже одне й те саме.

– Дружка? Ти про Святослава? – уточнив слідчий, прищуривши очі.

– А кого ж іще? Цього, начебто, кволого перукаря. Ось хто дійсно вас усіх надурив, і ще краще за мене.

– Доку, не дивіться ви на мене так. Я цілком здоровий, – додав він, помітивши пильний погляд Пилиповича.

– Ну, це ми ще побачимо, – похмуро кинув Хома Пилипович і, зробивши паузу, спитав: