Розділ 17. Два місяці тому

Два місяці тому

Повернення до Києва було надзвичайно важким, особливо для Святослава. Вони настільки звикли до простого, спокійного життя в затишному будинку та до казкових краєвидів, що здавалося, ніби іншого життя в них і не було.

Прощання з родиною Олександра лише посилило цей сум. Як на зло, проводжати їх приїхала вся велика родина, з якою вони святкували Різдво, до кого неодноразово заїжджали в гості, і чия тепла привітність стала частиною їхніх найкращих спогадів цього періоду.

– Не забувайте нас, – говорив Олесь, широко усміхаючись, – приїздіть наступного року.

– Ага, – підтакував Захар, стоячи поруч зі своєю нареченою Марічкою, – будемо раді вас знову бачити.

Всі зібралися біля машини, навіть найменші дітлахи, які обліпили Святослава, не хотіли його відпускати. Поліна простягнула йому цілу торбу з пиріжками та іншими смаколиками, турботливо загорнутими в рушник.

– Обов’язково, – ледь не плачучи, відповіла Соня, махаючи рукою на прощання. Її голос тремтів, а очі були повні сліз.

Та ні цього, ні наступного, ні будь-якого іншого року вони зі Святославом сюди більше не повернуться. Велике фото, на якому всі усміхаються, щасливі, на фоні ялинок і гойдалки перед будиночком, залишиться єдиним нагадуванням про цей незабутній час.

Три маски, які наробили стільки галасу, Святослав викинув у річку біля водоспаду. Вони так і не дізналися, хто їх підкинув і навіщо.

Шлях назад до столиці був швидшим – дороги вже стилилися чисті від снігу та льоду. Дорожні служби явно постаралися: мабуть, не одну тонну солярки спалили й ще більше солі розкидали. Та й, як кажуть, «додому коні швидше біжать».

Готель «При дорозі» вони промайнули, навіть не пригальмувавши. Хоча повертатися, особливо Святославові, зовсім не хотілося, їхали вони майже без зупинок.

– Ніяк не можу викинути з голови того психа, – пробурчав Святослав, стискаючи кермо. – Це ж треба було вистежити нас аж на Закарпатті.

– Досить уже про нього думати, – м'яко відповіла Соня, поглянувши на нього.

– Та як? Воно саме в голову лізе. Він же ледь не зніс мені голови тією сокирою.

– Так, але ж усе завершилося добре, – заспокоювала його вона. – Олександр був неправий, коли назвав його смертельно хворим. Він просто людина, вбита горем. Добре, що ти послухав мене й не розповів про нього хлопцям – ні Захару, ні Олесеві, ні Олександру.

Святослав кинув на неї короткий погляд і видихнув:

– Ти мені не вперше даєш хороші поради.

Київ зустрів їх новорічними вогнями, які мерехтіли на деревах і фасадах будинків, а також сотнями святково прикрашених вітрин. Святослав і Соня зупинилися в супермаркеті «Новус», перш ніж їхати додому. Ледь знайшовши паркувальне місце, вони зайшли всередину й добряче закупилися.

Продуктів набрали чимало – усе їстівне, що було вдома, вони перед від’їздом або доїли, або взяли із собою. Тепер треба було поповнити запаси. Соня ретельно обирала овочі й фрукти, а Святослав шукав щось до чаю. Магазин гудів від святкового настрою: музика, акції, іграшки, дітлахи, які радісно тягнули батьків до полиць із солодощами.

Вони швидко впоралися, навантажили пакунки в машину й вирушили до дому, відчуваючи легку втому, але водночас радість від повернення.

Святослав натиснув на ручку дверей, і перш ніж він встиг зрозуміти, що відбувається, двері самі відчинилися. Соня, побачивши, що сталося, випустила пакунки з рук, а Святослав, піднявши голову, застиг на порозі й впустив ключі. Картина, яка відкрилася перед ними, була шокуючою: вся квартира перевернута догори дриґом.

Одяг розкиданий по підлозі, шухляди вивернуті, дверцята шаф і тумбочок розчахнуті навстіж. Техніка зникла, коштовності теж, навіть кришталевий сервіз, який зберігався на випадок святкових заходів, зник без сліду. Мабуть, украли ще щось, але в цьому хаосі розібратися було майже неможливо, особливо у стані шоку.

Найбільше вражало, що злодії навіть залишили сліди свого нахабства. На кухонному столику стояло три чашки з недопитим чаєм: одна – улюблена Святославова, дві інші, для гостей. Виявилося, що злодії під час грабунку встигли навіть випити чорного чаю з ароматом бергамоту.

– Добре хоч чайник вимкнули, – похмуро пробурмотів Святослав, – а то ще б і пожежу тут влаштували.

Ще вранці Соня не могла стримати сліз, прощаючись з Олександром, його великою родиною, затишним будинком, водоспадом, печерою, казковими лісами та горами. Вона не хотіла залишати містечко Лумшори з його мальовничими, наче з листівки, будиночками й привітними кафе. Але тепер, тільки-но повернувшись додому, її знову огорнула хвиля сліз, цього разу вже сліз відчаю.

Вона дивилася на хаос у квартирі й відчувала, як у грудях наростає важкий ком образи й безсилля. Якось несправедливо, думала вона, повертатися додому після такого довгого часу і побачити його в такому стані. Це місце, яке мало бути їхньою фортецею, тепер виглядало розбитим і зганьбленим.

Коли Святослав зайшов до ванної кімнати, зрозумів, що все набагато гірше, ніж просто пограбування. На дзеркалі, помадою Соні, що залишилася на умивальнику, хтось написав: «Ти все одно відповіси за свої діяння, вбивця.»

На мить він застиг, втупившись у цей напис. Слова, наче ножі, впивалися в його свідомість. Тепер відчай охопив і його, але чоловіки висловлюють його інакше. Святослав схопив пемзу й кинув її в дзеркало. Пемза розлетілася на шматки, але напис залишився. Збагнувши це, він схопив залізну підставку для мила й, тремтячи від люті та безсилля, з усієї сили жбурнув її у дзеркало.

– Коли ви від мене вже всі відчепитесь?! – вигукнув він, голос тремтів.

Підставка розбила дзеркало на дрібні уламки, які розсипалися по підлозі. Напис зник разом із склом, але біль і злість всередині не вщухали.

Святослав закрив обличчя руками й закричав:

– Я хотів допомогти! Я лише хотів допомогти!