Розділ 16. Гість

Гість

За ніч, коли вітер невпинно завивав, снігу намело стільки, що зранку Святослав не зміг навіть відчинити вхідні двері. Як і в готелі «При дорозі», але тут він не збирався вибивати вікна. Чотири кімнати – це не готель із десятками номерів і коридорів, де, можливо, веселіше переживати заметіль. Та Святослав, перетерпівший СІЗО, навчився проводити довгий час у тісному просторі.

Під час сніданку з яєчні та сосисок вони згадали події минулої ночі, й ні до чого путнього не дійшли. Соня пішла до ванної кімнати, а Святослав піднявся в спальню, де дістав із валізи ноутбук і заліз до інтернету, куди не заходив протягом усього часу, що вони перебували у відпустці. Але тепер у нього з’явилася поважна причина.

Власник перукарні «Джентльмен» ввів у пошуковий рядок «Google» такі слова: «неймовірні випадки, передбачення, трагедії». Результати здебільшого складалися з каталогів фільмів, переважно жахів і фантастики, передач про НЛО та різноманітних провидців. Серед них були сайти екстрасенсів, які, мовляв, знали місця поховання зниклих людей чи домашніх тварин, а також розповіді про бабусь-ясновидців і подібні речі. Загалом нічого корисного або того, що шукав Святослав.

Тому він стер попередній запит і написав: «надзвичайні люди України». І тут понеслося: «Х-фактор», «Україна має талант», «Голос. Діти», «Караоке на Майдані»… «Ого, зовсім не те,» – подумав Святослав. Зрештою, він вирішив уточнити й ввів: «газетні статті про нещасні випадки, яких вдалося запобігти».

На екрані з’явилася стаття про кота-рятівника, який нявчав, наче навіжений, доки його господиня не прокинулася й не зрозуміла, що забула вимкнути газову плиту на кухні. Потім була публікація про чоловіка, який врятував жінку, вчасно відштовхнувши її за межі тротуару, щоб вона не потрапила під «Maserati». А ще – газета «Київські вісті», датована 4 квітня 1991 року, рік, коли Україна стала незалежною. На сайті «Дивне нашого минулого» повідомлялося про таке:

Один чоловік, особу якого так і не встановили, 1 квітня завітав на прохідну швейної фабрики, розташованої напроти універмагу «Україна», і почав переконувати всіх, що дах фабрики з дня на день завалиться. Спершу охоронець сприйняв це як першоквітневий жарт, але коли незнайомець наполягав, що говорить серйозно, вирішив вивести його за межі фабрики, вважаючи божевільним. Проте чоловік ще кілька разів намагався повернутися, повторюючи свої застереження, але охоронець щоразу не давав йому цього зробити.

За два дні, 3 квітня, сталося саме те, про що попереджав незнайомець. З будівельного крана, розташованого поруч, зірвалася бетонна панель. Проломивши дах фабрики, вона впала прямо в головну залу, де за швейними машинками працювали кілька десятків кравчинь. Кількість постраждалих поки не уточнюється.

Як згадує охоронець, на його запитання, звідки незнайомець знав про можливу небезпеку, той відповів, що йому це нібито наснилося. Наразі поліція встановлює особу невідомого та перевіряє всіх, хто 3 квітня перебував на будівельному майданчику.

Після прочитаного Святославу здалося, ніби тим чоловіком міг бути саме він. У пам’яті сплив момент на станції метро «Поштова», коли поліцейські прийняли його за навіженого через наслідки контузії, отриманої в АТО. Усе було настільки схоже: той невідомий явно знав, де станеться трагедія і що саме її спричинить, хоча, можливо, не розумів деталей. Адже якби він знав напевно, було б легше просто вивести з ладу кран, аби запобігти катастрофі. Ймовірно, цей чоловік лише починав розбиратися у своєму дарі чи проклятті, так само, як і Святослав на початку свого шляху.

Почувши, що Соня вийшла з ванної, Святослав зберіг посилання на останній сайт та вимкнув ноутбук. За вікном у цей час сніг сипав, наче водоспад.

Розповідати Соні про те, що він знайшов в інтернеті, Святослав не став – вирішив, що настане інша нагода, але точно не зараз. Того дня вони до пізнього вечора дивилися серіал «Місце злочину», вмостившись на дивані біля каміна. Заснули там же, а вранці помітили, що снігу намело вже до третини вікна на кухні. Заметіль не лише не вщухала, а ще посилювалася.

По обіді другого дня заметілі Святославу зателефонував Олександр. Він хвилювався, чи все у них гаразд, і повідомив, що всі туристи, включаючи підозрілого чоловіка-одинака з магазину, Лумшори не покидали.

– Всі сидять по будинках, де орендують кімнати, лише деякі наважуються сходити до крамниці чи кафе. До речі, телефонував Любомир і сказав, що той одинак, схоже, доживає свої останні дні. Мабуть, якась невиліковна хвороба. Коли Любомир готував йому каву, той обмовився, що у нього залишилося мало часу й що йому дуже боляче. Тепер Любомир хвилюється, щоб той не помер у нього вдома, ніби спеціально приїхав у глушину, щоб піти в останню путь. Хоч це лише здогадки, але всяке може бути. Господи, помилуй його душу. Тож тепер я навіть не знаю, чи може він бути тим, хто погрожував вам і кого Соня чула посеред ночі. Що ж до червоного седана – приїжджих авто такого кольору в Лумшорах зараз немає. Ці новини Святослава не те щоб заспокоїли, але й не змусили насторожитися більше, ніж він уже був.

Того ж дня, трохи пізніше, поки Соня готувала вечерю, до якої входив і десерт – шарлотка, Святослав знову відкрив ноутбук. Він натрапив на ще одну цікаву інформацію, схожу за стилем на попередню. Цього разу йшлося про події літа 2000 року. Фермер на ім’я Свирид розповідав, як його пшеничне поле врятував від вогню чоловік на ім’я Лука – як той апостол із Біблії.

– Посеред ночі Лука прокинувся й пішов на вулицю, – розповідав фермер. – А я пішов за ним, думаючи: може, щось украсти хоче. Мабуть, спеціально напросився переночувати, щоб щось поцупити. Та ні, сарай минув, гараж теж. І, підхопивши вогнегасник, котрий завжди висів на куті гаража, як рвонув по дорозі між засіяними полями пшениці! Я за ним! І тільки-но ми підбігли до невеличкої сторожки, котру я склепав для свого сторожа Миколая, як та сторожка зайнялася. Уявляєте? А Миколай був усередині, спав.