Розділ 15, 2.

***

Увесь наступний день брати провели у них. Спочатку, до обіду, відсипалися, адже, як виявилося, вночі справді чатували. Потім із сараю витягли тенісний стіл і змагалися між собою, хто кращий.

Ні Соня, ні Святослав не змогли скласти їм серйозної конкуренції, тому здебільшого лише спостерігали. Після цього хлопці взялися за снігоприбирач, що поламався ще минулої зими, і примудрилися його відремонтувати.

– Ну ось, а батько вже збирався викидати, – сказав Олесь, коли мотор снігоприбирача нарешті заревів.

За цей час Святослав встиг з’їздити до магазину в Лумшорах і привіз два кілограми мандарин та шматок твердого сиру. Останній він підсмажив на пательні разом із хлібом. Також налагодив супутникову антену й налаштував телевізор на канал НХЛ, де в нічний час транслювали прямі хокейні матчі з Америки та Канади. Найкращі команди «Національної хокейної ліги» боролися за кубок Стенлі.

Усі ці приготування мали одну мету – зробити наступну ніч менш напруженою, ніж попередню, принаймні для нього.

– Ось тобі маєш, я ще ніколи в житті хокейного матчу не бачив, – зауважив Захар, глянувши на екран.

На годиннику було 00:52.

– Правильніше казати не «матчу», а «гри», – поправив його Святослав. – І, до речі, хокей набагато цікавіший за футбол.

– Та ми й футбол рідко дивимося, хоча, коли були менші, грати любили, правда, Олесь?

– Ага, було таке. Але все одно настільний теніс – це сила. Скільки разів я тебе сьогодні обіграв?

– Ти краще глянь он на того воротаря, – Захар кивнув на екран. – Якби в тебе був такий захист на коліна, як у нього, то синців і порізів було б значно менше. І мати менше сварилася б.

Олесь посміхнувся.

– Це точно. Але сьогодні я реально краще за тебе грав.

– Мороз... Пальці відмерзли.

При денному світлі Святослав ретельно перевірив усе, що міг, і дійшов висновку, що єдиний спосіб проникнути в будинок – через попередньо розбите вікно. А такий шум вони обов’язково почують, де б те скло не розбилося.

Драбину, якою можна було залізти на горище з вулиці, він склав і зачинив у сараї, а двері на горищі наглухо забив цвяхами. Маски, які лежали на кухні, переніс на другий поверх у коридор, хоча спочатку планував просто викинути.

– Добре, хлопці, – мовила Соня, яка разом із ними дивилася гру. – Я вже кілька разів клювала носом. Піду, мабуть, відпочивати. Бажаю вам гарної ночі й дякую, що залишилися ще на одну ніч. Нам зі Святославом так спокійніше.

– Дійсно так, – підтвердив Святослав, тримаючи в руці склянку з компотом і спостерігаючи, як на екрані починається третій період гри. – Я й не сподівався, що після звільнення з-під варти зможу зустріти таких людей, як ви. Завжди доводилося ховатися.

– Господь учить ставитися чемно до всіх і нікого не засуджувати в своєму серці, – сказав Олесь, уже допивши компот і жуючи мандаринові дольки, немов зернята.

– Дуже гарні слова, – сказала Соня з усмішкою, піднімаючись на другий поверх.

Чотири хвилини і сорок сім секунд минуло від початку третього періоду гри, за таймером на екрані. Захар тепер теж їв мандарини, а Святослав тим часом зайшов на кухню налити ще порцію сливового компоту. І саме тоді пролунав крик.

– Там хтось є! – кричала Соня. – Хтось ходить під нашими вікнами!

Полишивши склянку, Святослав миттєво вибіг із кухні. Хлопці різко обернули голови в бік Соні, яка майже бігла вниз сходами, якими ще десять хвилин тому піднімалася. Захар, не гаючи часу, схопився за рушницю.

– Що сталося? – здивовано й водночас стривожено запитав Святослав.

– Хтось говорив до мене... за вікном. Я думаю, що це було за вікном, хоча здалося, ніби з коридору! – схвильовано пояснювала Соня. – Я вискочила з кімнати до сходів, але нікого не побачила.

– Заспокойтеся, – сказав Олесь, піднімаючись. – Ми зараз усе перевіримо. На другому поверсі лише дві кімнати, тож якщо там хтось є, він міг би сховатися тільки в іншій кімнаті.

– Або на горищі, – зауважив Захар, клацаючи затвором пневматичної рушниці й кладучи її собі на плече.

– Це неможливо, – відповів Святослав, тримаючи Соню в обіймах, щоб заспокоїти. – Я все позачиняв і забив цвяхами. Але краще піти надвір, поки той, хто це був, не зник.

– Добре. Захаре, перевір другий поверх і горище, а я – надвір.

– А чому ти саме надвір?

– Захаре, зараз не час сперечатися!

– Гаразд, гаразд. Завжди йому дістається найцікавіше, – пробурмотів Захар собі під ніс.

– Я піду з тобою, Олесь, – Святослав обережно відпустив Соню з обіймів.

– Краще залишайтеся тут, – Олесь швидко схопив ліхтарик, рушницю та куртку. – Якщо щось трапиться, хтось має захистити Соню.

Святослав задумався й кивнув. Про це він і справді не подумав.

Поскрипуючи старими сходами, Захар обережно підіймався на другий поверх, тримаючи зброю напоготові. Тим часом його брат, зачинивши двері, зник у морозній ночі. Коли Олесь виходив із дому, увімкнувши ліхтарик, крижаний подих ночі лише на мить торкнувся Соні та Святослава, залишивши їх у тиші й напрузі.

– Думаєш, там той… Мрець? – прошепотіла Соня, притиснувшись ближче до Святослава.

Він задумався на кілька секунд, не послаблюючи обіймів.

– Не знаю, – нарешті відповів, – але хтось інший? Навряд чи.

– Краще б ти не проколював колеса, Святославе, – Соня завагалася. – Тепер він ще й злий на нас.

– Він і так був злий, – зітхнув Святослав. – Один його погляд чого вартий... У тих очах немає нічого доброго. Справжній передвісник смерті.

По телебаченню заволали глядачі: гравець «Пітсбург Пінгвінс» закинув шайбу у ворота «Оттави», вивівши свою команду вперед за дванадцять хвилин до кінця зустрічі.

– Як ворон, – тихо промовила Соня.

З другого поверху долинув голос Захара:

– Тут усе чисто! Нікого!

– Швидкий він, – сказав Святослав, цього разу остаточно відпускаючи Соню з обіймів.