Розділ 15, 1. Три місяці тому

Три місяці тому

Будинок у Лумшорах виявився затишним і зручним. На першому поверсі була кухня, душ, туалет і простора зала з каміном, а на другому – дві спальні. Соня зі Святославом обрали кімнату з широким двоспальним ліжком, дерев’яною шафою, заповненою книжками, та гардеробом.

Те, за що вони найбільше хвилювалися, знаходилося в підвалі, до якого вели сходи з передпокою. Там стояв дров'яний котел, що обігрівав увесь будинок, включно з другим поверхом. Дров було достатньо – поліна майже повністю заповнювали невеликий підвал. До того ж власник котеджу, Олександр, запевнив, що підвезе ще, якщо буде потрібно.

Адже Святослав із Сонею планували залишитися тут значно довше, ніж зазвичай зупиняються відпочивальники чи мандрівники – на вихідні, тиждень або два.

На господарстві у Олександра мався мінітрактор «Jinma» з кабіною, тому Святослава та Соню по приїзду зустріло повністю очищене від снігу подвір’я. Хоч і можна було б сказати, що до самого асфальту, але в цих краях останній лежав мало де, навіть на дорогах.

Згодом, коли вони вже освоїлися, а сипати з неба не переставало, Олександр на «Jinma» навідувався до них ще декілька разів, тому замети або кучугури людям з великого міста загрожувати не встигали.

Взагалі, власник виявився людиною дуже ввічливою та приємною, як і члени його родини, повною протилежністю Зеновію.

Оскільки тепер Україна відзначала Різдво двічі – спершу разом із католиками та баптистами 25 грудня, а потім 7 січня з православними християнами – Святослава та Соню запросили до Олександрового дому на святкування в грудні, буквально наступного дня після їхнього приїзду. Родина, яка їх приймала, виявилася вельми великою: п’ятеро дітей – два хлопці, три дівчинки — та самі батьки, Поліна й, власне, Олександр.

Найстарший парубок, Олесь, мав дружину, яка якраз очікувала на поповнення. Її округлий, немов м’ячик, живіт і коротке руде волосся, підстрижене «під хлопчика», нагадали Святославові Ірину. Коли вона була вагітною, він теж запропонував їй зробити коротку стрижку, щоб не доводилося багато возитися з волоссям.

Взагалі, велика кількість дітей у цих краях була звичною справою. Наприклад, сусіди мали аж семеро синів. Сам Олександр, будучи ще досить молодим, теж міг скласти конкуренцію в цьому питанні.

Вони були баптистами, як і більшість односельців, ходили до місцевої церкви й дуже любили приймати гостей. Святослава радувало, що ці люди знали, хто він, адже мали телевізор, радіо, телефони, комп’ютер, але за щирими посмішками й теплими розмовами не було й натяку на упередженість чи осуд.

Натомість він бачив перед собою стіл, накритий розмаїттям закарпатських страв, глечики зі справжнім козячим молоком, а випічка взагалі з розуму зводила.

– Невже вам байдуже, кого ви пустили до хати? – не витримав і запитав Святослав у Олександра наприкінці вечері.

Посміхнувшись, Олександир кинув погляд на телевізор, а тоді повернувся до нього:

– Звісно, ні. Але яка різниця? На Христа теж багато чого наговорювали й засудили як винного, але це не завадило Йому залишитися Спасителем.

Переїзд починав перетворюватися на справжню відпустку, про яку Святослав і мріяв — без думок про залишене в столиці життя та людей зі своїм самосудом. Як же добре, що такі зміни сталися вже на другий день їхнього перебування в Лумшорах!

– А як там було на передовій? – запитав Захар, другий за старшинством після Олеся серед дітей.

– Мабуть, не дуже чемно таке запитувати, Захаре, – зауважив Олександр, глава сімейства.

Але Святослав лише махнув рукою:

– Та пусте. Наразі там є укріплення, бліндажі, добре облаштовані кордони. А тоді, коли ми тільки-но ринулися з Майдану на передову, доводилося ховатися в напівзруйнованих будинках і спати просто неба. З провізією були труднощі, і загалом ми зовні мало нагадували регулярні війська – що мали, з тим і поїхали боронити країну. Але запалу в кожного вистачило б на три армії, і це нас тримало.

– Страшно було? – знову запитав Захар, насупившись.

– Спочатку ні, перші кілька тижнів, – відповів Святослав після паузи. – Але потім, коли зрозуміли, що все складніше, ніж здавалося, і ворога так просто не викурити, прийшло щось схоже на розчарування. А за ним у когось з’явився страх, у когось – відчай. Особливо тоді, коли стало ясно, що значної підтримки з тилу чекати не варто. Ми ж у короткі моменти між наступами тільки й говорили, що зараз викинемо цих псевдобратів із нашої землі й заживемо. Ніхто навіть подумати не міг, що ця антитерористична операція затягнеться більше ніж на тиждень чи два. А вона й досі триває.

– Що правда, то правда... Прости, Господи, але таке відчуття, ніби це тривало завжди, – з сумом промовив Олесь.

– Нічого, Господь поверне мир на нашу землю. Треба лише вірити й молитися про це, як казав пастор цієї неділі, – зауважила Поліна.

– Так, моя люба, саме так, – Олександр на мить пригорнув дружину до себе.

– Одного разу, – продовжив Святослав, – саме такої світлої ночі, як зараз, нас раптово почали обстрілювати так звані «зелені чоловічки», тобто регулярні війська Російської Федерації. На них ще були тепловізори. Звідки знаю? Декількох вдалося підстрелити, перш ніж ми відступили й зайняли оборону на території колишньої ферми. Саме тоді й зрозуміли, що до цього часу мали справу з простими бандитами, найманцями, можливо, колишніми зеками, яких російські офіцери формували в групи. Але тепер до них приєдналися справжні війська РФ.

Вони зрозуміли, що ми не збираємося зупинятися. А ми й не зупинилися б. Після тієї ночі почали гуркотіти танки й бронетехніка, а в нас на той момент були лише звичайні автомобілі, здебільшого позашляховики.

– Ось маєш, певно, нелегко було? – запитав Олесь.

– Не те слово, Олесю. Я ще довго дивувався, як мене стільки часу оминали кулі й снаряди. Майже всіх у нашому загоні або поранило, або хоча б трішки зачепила та клята куля, а на мені – жодного порізу. А от бійцю з прізвиськом Шалений кулею переполовинило вухо. Після цього ми його почали називати Шаленим Тайсоном – як того боксера.