Розділ 14,3.

***

– Чоловіче, як ти дізнався, що таке має статися? – запитав водій «Renault», розгублено розвівши руками.

Святослав на мить замислився, здавалося, підбираючи слова.

– Довго розповідати, – нарешті промовив він і зробив коротку паузу. – Загалом... приснилося.

– Приснилося? – перепитав водій, дивлячись на нього з недовірою і здивуванням.

О так, тепер Святославу доведеться багато чого пояснити. Сніжана з Владом дивилися на нього так, ніби він був супергероєм чи Доктором Стренджем. Навіть Зеновій, нервово озираючи пошкоджені автомобілі, кидав на нього підозрілі погляди. Інші, кого він зовсім не знав, зокрема власник «Renault», тільки й робили, що питали один одного, як таке могло статися.

Та Святославу було байдуже. Головне, що все вийшло, як він задумав. І найважливіше – це бачила Соня.

– Отож, якщо хтось запитає, скажіть, що мені це просто наснилося, – повторив Святослав, а потім, не бажаючи більше залишатися на місці, узяв Соню за руку і попрямував до готелю.

– Ви повинні дочекатися поліції! – вигукнув власник «Renault».

– Нічого я не повинен, – відповів Святослав, навіть не озирнувшись.

Слідом за ними рушили Влад та Сніжана.

– Зізнаюся, я вже подумав, що ти вирішив накласти на себе руки, – промовив Влад, але Сніжана одразу його обірвала:

– Що ти мелеш?

– Лишенько, цей чоловік щойно врятував життя десь п'ятнадцяти людей! – сказав Влад, трохи притишивши голос.

На стоянці біля розкопаного позашляховика стояв дід Єфим, уважно дивлячись у бік заправки. Мороз вже трохи відступив, а яскраве сонце приємно зігрівало своїм світлом. Проте сніг і лід засліплювали очі, тому старий був у протисонячних окулярах.

– Здається, я щось проспав, – усміхаючись, звернувся він до Святослава та Соні, які йшли попереду.

Святослав лише знизав плечима:

– Ну, це як подивитися.

– Звісно, що проспали, – поспішила проказати Сніжана.

Червоний, а тепер вже більше зелений автомобіль, залишався стояти на готельній стоянці, засипаний снігом майже по сам дах. Поряд з позашляховиком і старий «Opel». Помітивши засипану машину, Святослав повернув голову назад і вигукнув:

– Єфиме, може, вам допомогти відкопатися?

– Перепрошую? – старий, здавалось, не одразу зрозумів звернення.

– Кажу, машину не відкопати! До речі, яка це марка?

Поглянувши на кучугуру, поверх котрої стирчав дах, Єфим відповів:

– Це не мій транспорт, – він махнув рукою в бік заправки. – Мій там, біля магазинчика. Сюди я не зміг дістатися через той сніг, що був учора.

– Як це не ваш? – Святослав відпустив руку Соні, зупинився й, задумавшись, поставив руки в боки. Щось зваживши у думках, він хмикнув, а тоді потягнувся за лопатою, що стояла біля входу до готелю.

– Що ти надумав? – запитала Соня, хекаючи на долоні, щоб зігріти руки.

– Такого просто не може бути, – сказав Святослав, уже з лопатою в руках, наближаючись до засипаної машини. – Але якщо я не перевірю, картатиму себе всю відпустку, а може й усе життя.

Тим часом на заправній станції «Енерджі», де Марат, Бахрам і Павло все ще приходили до тями, навколо «Mitsubishi» та «Renault» почали снувати люди, фотографуючи понівечені автомобілі. Ані швидкої, ані поліції досі не було.

– Та я ж кажу, що це не моя! – гукнув Єфим.

– Я зрозумів, – коротко відповів Святослав і, не гаючи часу, увігнав лопату в сніг.

Знизавши плечима, Єфим відвернувся до Сніжани та Влада, які жваво заговорили, розповідаючи про неймовірне, як їм здавалося, діяння Святослава. Тим часом дітлахи, очолювані Давидом, з третього поверху готелю спостерігали за тим, що відбувалося надворі, притулившись до вікна. Їхня снігова королева тепер стояла ліворуч від входу до готелю, скинута з санчат, майже одночасно з моментом, коли червоне «Mitsubishi» врізалося в сніжний мур.

Через кілька хвилин Соня підійшла ближче до Святослава, трохи втомлено запитавши:

– Щось я тебе знову не розумію. Я думала, що з усім покінчено і всі врятовані. Навіщо тобі цей автомобіль? Краще б відпочив перед дорогою.

На той момент Святослав уже відкопав лобове скло, частину капоту, ліву фару та половину хромованої заокругленої радіаторної решітки. Метал сяяв під яскравим грудневим сонцем.

– Зараз, – коротко відповів він. Зробивши ще кілька рухів лопатою, відкинув її вбік і почав працювати руками. – Дай мені ще хвилину.

Вирішивши не сперечатися Соня лише махнула рукою.

– Гаразд, давай.

З-під снігу почав з’являтися номерний знак. До нього увесь цей час Святослав і добирався. Першою відкритою цифрою стала 8-ка, далі – 3-ка. Святославове серце закалатало трішки швидше. Ще один помах рукою – і знову 8-ка. «Невже вона?» – промайнула думка.

Затамувавши подих, Святослав простягнув змерзлі руки до снігу, що приховував останню цифру та літери. Акуратно відкинувши ще одну жменю білого покривала перукар протер знак рукавом.

АА 28, 38 КІ.

Усе завмерло на мить. Святослав різко відступив назад, ніби знак обпік його. Наштовхнувшись на лопату, він ледь не перечепившись через неї.

«Це вона…» – думка, мов грім, пролунала у голові.

– Це вона! – зрештою вигукнув він.

– Хто вона? – здивовано перепитала Соня.

Святослав ще раз глянув на номерний знак, наче перевіряючи, чи не примарилося йому, і нарешті відповів:

– «Daewoo Leganza».

Соня насупилася, а Єфим, відриваючись від розмови зі Сніжаною та Владом, здивовано втрутився:

– Ну є такий автомобіль, ну то й що? – він примружився, вдивляючись у деталі машини. – Хоча… ця якась не зовсім така. Решітка інша, фари занадто видовжені. Може якась обмежена серія, бо я таких іще не бачив. Або просто не звертав уваги.

Він повернувся до Святослава, хитаючи головою:

– Ти краще скажи, пане перукар, як тобі вдалося вирахувати аварію? Чи, може, ці молодята щось перебільшують?