Розділ 14, 2.

***

На першому поверсі Зеновій увімкнув невелику двадцятидвохдюймову плазму, що стояла на його столі. На перший погляд, для відвідувачів чи клієнтів це могло виглядати як монітор від камер спостереження, яких у готелі «При дорозі» ніколи не було. Насправді ж це був звичайний телевізор.

Зеновій дізнався з новин, що снігом засипало всю південну частину України, і багато основних доріг наразі перекриті. Дзвінкий голос ведучої повідомив, що однією з таких заблокованих доріг була траса М-06.

Ця новина Зеновія зовсім не порадувала, адже тепер клієнтів у готелі точно не побільшає. Більше того, ті, хто вже зупинився, можуть змусити його відшкодувати лікування тому незграбному малому. «Ну не вмієш користуватися туалетом – то навіщо братися?» – обурювався він подумки.

Відшкодування видавалося йому справжньою катастрофою. Відклеєне вікно, яке той терорист-вбивця примудрився зіпсувати, було простою прикрістю – його можна заклеїти знову. А от грошей, витрачених на лікування, назад уже не повернеш. І це при тому, що він ще й чаю їм приготував! Хоча добре, що вчасно здогадався підвищити ціну майже вдвічі.

«А як таку людину взагалі могли виправдати?» – не заспокоювався Зеновій. І як у нього може бути хтось поруч? Дівчина, дружина чи хто вона йому там? «Недарма батько казав, що всі жінки здебільшого пришелепкуваті,» – з притаманною йому гіркотою резюмував він.

У своїх мізерних мізках Зеновій обмірковував усе це, коли раптом із третього поверху спустилася Сніжана. Вона рішуче підійшла до нього впритул і зацідила йому гучного ляпаса.

– За що?! – здивовано вигукнув Зеновій, ошелешено дивлячись на неї.

– За чисту керамічну кришку під унітаз, – відповіла вона, не приховуючи обурення.

– Так це ж був просто нещасний випадок! – намагався виправдатися він.

– Ну, тоді й це вважайте нещасним випадком, – холодно кинула Сніжана, розвернулася й без вагань почала підійматися сходами назад.

Зеновій якийсь час розгублено мацав щоку, думаючи про те, як би помститися за образу. Але коли біль трохи відпустила, на його обличчі з’явилася задоволена посмішка.

– Ну тепер ми квити, – промовив він собі під ніс. – У малого палець, у мене щока. Один-один.

На сходах знову почулися кроки. Зеновій, передчуваючи щось недобре, обережно дістав саморобну битку й поклав її на стіл перед собою, щоб була напохваті.

Коли з’явився Святослав, власник готелю помітно скривився. Взаємне роздратування було очевидним. Перукар, спустившись зі сходів, зробив усе можливе, щоб навіть не поглянути в бік Зеновія, намагаючись триматися осторонь.

Проте сам Зеновій зовсім не соромився пильно стежити за ним, майже свердлячи поглядом, немов той – Джек-різник. Поклавши праву руку на битку.

– А я все думав, де я твою пику міг бачити? – раптом кинув Зеновій, саме коли Святослав уже взявся за ручку дверей.

Не обертаючись, він спокійно відповів:

– До речі, вам личить червонощокість, пане Зеновію. Шкода тільки, що вона у вас така одна. Може, покликати панну Сніжану?

Зеновія аж заціпило, а ліве око нервово сіпнулося.

– Отже, квочка... – пробурмотів він собі під ніс. – Розпатякала. Правду батько казав про жінок...

Не бажаючи слухати того бормотіння, Святослав вийшов на двір. Тепер двері відчинялися, бо червонощокий їх відкопав, щоб не бруднилося підвіконня відчиненого вікна.

На вулиці було значно холодніше, ніж усередині. Пара від дихання здіймалася вгору, а ранок видався по-зимовому кусючим. Але це навіть краще: у мороз сніг зазвичай не падає. Усе навколо вкрила біла півтораметрова ковдра снігу. По трасі М-06 жоден автомобіль не проїжджав, хоча «Caterpillar» очистили дорогу, зробивши її більш-менш придатною для руху. Навколо панувала ранкова тиша – глибока і зовсім не схожа на міську.

На стоянці, де стояв напіввідкопаний «Opel» Святослава, тепер, під сонячним промінням, виблискували дахи ще двох автомобілів. Один належав темному позашляховику великої родини, інший – червоній машині діда Єфима. Останній якийсь час приковував увагу Святослава. Вночі цей автомобіль здавався йому підозрілим, хоча цієї ночі все здавалося таким.

Червоний, думав Святослав, як багряна пустеля й небо у сні, червоний, як «Daewoo Laganza» або свіжа кров. Спалах чи прозріння насичував цей колір чимось особливим, і тому Святославу здавалося, що будь-який червоний автомобіль неодмінно має бути седаном «Laganza». Хоча, швидше за все, це звичайний «Sens» або, можливо, вже знятий з виробництва «Ford». А на чому ще міг їздити дід Єфим?

До речі, той зараз спав без задніх ніг. Після чаювання в їхньому номері старий ледь не звалився зі стільця, задрімавши прямо під час розмови.

Постоявши ще хвилин п'ятнадцять, Святослав відчув, як починає замерзати, навіть у куртці з теплою підкладкою. Мороз, мабуть, був такий, що водоспад, до якого вони прямували, міг перетворитися на кригу, подумав він, кинувши останній погляд на дорогу в бік заправки. Жодного руху – ні гулу, ні людей, ні автомобілів біля колонок.

Тільки неподалік магазину стояв німецький «Porsche», але той залишався там ще з учорашнього дня. Напевно, це машина господаря заправки або когось із працівників. Святослав знову перевів погляд на блискучий дах червоного авто – «Sensa» чи, може, «Ford». Так, червоний, такий самий, як і «Laganza».

Час ще був, і Святослав розмірковував, що дорогу, мабуть, перекрили через те, що її так і не встигли повністю розчистити. А якщо нема автомобілів, нема й потенційної небезпеки, навіть якщо ті загадкові фігурки зі сну справді карлики.

– Та це навряд чи, – сказав він сам до себе й, зробивши кілька кроків, повернувся до готелю.

Битка, яка щойно лежала на столі поруч із Зеновієм, зникла – можливо, господар готелю вирішив, що вона не потрібна, тобто врешті срацювала клепка в голові. Цього разу на Святослава він навіть не глянув. Увесь його погляд був прикований до двадцятидводюймової плазми, звідки лунав голос ведучого Слави Варди.