Розділ 14, 1. Малі

Малі

Посеред ночі маленький Давид сповз із ліжка, де спав разом із молодшим братиком Іллею, і, при світлі ліхтаря з вікна, почовгав до дверей. Його сечовий міхур от-от мав луснути. Перед сном вони з братиком і сестричкою поласували ведмедиком «Барні» й запили його склянкою апельсинового соку. Уже тоді було зрозуміло, що нічний похід до туалету неминучий. Що це – хвороба чи щось інше – Давид не знав. Батьки разом із лисуватим лікарем у кумедних окулярах казали, що це мине з віком. Він би й сам хотів позбутися цього якнайшвидше, але поки доводилося бігати до вбиральні до десяти разів на день, адже будь-яка рідина, звідки б вона не з’являлася, довго в його організмі не затримувалася.

Удома батьки, звісно, дбали про нічний спокій Давида, тому останню склянку молока чи іншого напою він випивав за годину, а то й за дві до сну. Це працювало добре – щоправда, вранці він завжди був першим у черзі до туалету. Але цього разу, під час повернення з відпочинку, Давид дозволив собі трохи зайвого: ведмедик «Барні» і його улюблений апельсиновий сік. Ось тепер і маєш результат – у незнайомому, ще й погано освітленому місті, доводиться в темряві чимчикувати до туалету, аби позбутися того улюбленого соку. І це його неабияк бентежило.

Будити когось Давид навіть не думав – він був упевнений, що впорається сам. Мав такий характер: упертий чи, як казала мати, вольовий, що дістався йому від її діда. Як би там не було, він вважав себе вже досить дорослим, щоб розв’язувати такі дрібні проблеми самостійно.

Двері відчинилися легко – защібка була не надто високо, тож Давид без зусиль до неї дотягнувся. Вже за пів хвилини він стояв на порозі, вдивляючись у темний коридор. Світло з вікна без фіранок ледве освітлювало простір, але його вистачало, щоб пройти два метри до вимикача біля сходів, не блукаючи в суцільній темряві.

Зібравши мужність, Давид швидко подолав два метри до вимикача й без вагань натиснув його. Жовте світло миттєво заповнило коридор. На сходах унизу не було нікого, а в кінці коридору, біля туалету, до стіни стояла притулена швабра з ганчіркою, яка на мить здалася йому чимось химерним. Серце шалено закалатало, і він пожалкував, що не розбудив хоча б Іллю. Поглянув назад – батько мирно посапував. Давид уже подумував повернутися до кімнати, але раптом міхур дав про себе знати ще наполегливіше.

«Пусте! Я ж мужчина з дідовим міцним характером і чиїмось упертим сечовим міхуром,» – подумав він і рушив у бік туалету.

Бігти було б неправильно – так тільки страшніше, та ще й, не дай боже, зірве кран. А якщо хтось про це дізнається (а в таких випадках дізнаються всі), доведеться змінювати прізвище й покидати сім’ю – дідів характер не дозволяв такого сорому. Тож Давид просто йшов швидко, але впевнено.

Як добре, що перед сном показали, де знаходиться туалет! Він збігав туди разів зо два. У татовому позашляховику вони ласували кукурудзяними паличками й запивали їх лимонадом, тож тепер залишалося тільки відчинити двері й зняти штанці.

Вмикати світло вже не було часу, та й потреби в цьому не виникало – з коридору проникало достатньо світла, щоб усе було видно. Поспіхом розстебнувши ґудзики на штанях, Давид нарешті почав робити те, чого так довго прагнув.

Добре, що тоді, прокинувшись і розмірковуючи, як діяти – будити когось, йти самому чи, може, спробувати заснути й вирішити свої вічні справи з жовчним міхуром уранці, – він усе ж обрав другий варіант.

Ну ось, нарешті щаслива мить настала. Вона тривала близько сорока секунд, після чого Давид швидко заправився, злив воду й зробив те, чого, принаймні в готелі «При дорозі», робити не варто було. За звичкою, як вчила мати, він вирішив закрити кришку унітаза, якої до цього не торкався, бо вона вже була піднята.

Але кришка виявилася сталевою й до того ж саморобною. Як згодом пояснив Зеновій, власник готелю, він встановив її сам, вирізавши з міцного листа заліза, щоб ніхто не зміг розбити чи вкрасти її, як це трапилося з попередніми вісьмома.

Отже, досить важка, як для малої дитини, штукенція, схожа на кришку, вислизнула з Давидової руки й гепнулася на іншу, якою він тримався за обідок унітаза. Він майже встиг її відсмикнути, але саме майже, бо мізинець – той самий палець, який упродовж усього життя страждає найбільше – залишився на шляху тієї сталевої кришки.

Моментом потому залунав несамовитий вереск, який пробудив Святослава, Соню та всіх інших, хто в цей час перебував у готелі «При дорозі».

***

На тлі хлоп’ячого вереску Святослав поволі приходив до тями в готелі зі стінами, тонкими, як картон. Здавалось, навіть якби стіни були бетонними, малий Давид своїм криком зміг би їх пробити. Напевно, його дід чи бабця були оперними співаками, але скромно замовчували цей факт.

– Святий Боже, що це таке? – злякано прошепотіла Соня, схоплюючись з ліжка і розгублено озираючись навколо.

За вікном і далі панувала темрява, освітлена лише придорожніми ліхтарями, що тягнулися вздовж готелю. Сніг перестав іти, залишивши ніч у холодному, застиглому спокої.

– Куди все поділося? Що за… – пробурмотів Святослав, намагаючись осмислити, що відбувається. Ще якусь мить він бачив навколо себе згустки рудого диму.

На першому поверсі, захропівши над журналом «Marvel» і запустивши на нього слину, прокинувся й Зеновій. Різко піднявшись, він відразу схопив свою битку, власноруч вирізьблену з акацієвого дерева. Так, це був його стиль – робити все своїми руками і цим пишатися.

Звичайно, найпершими вибігли в коридор до своєї дитини Влад і Сніжана. Коли Святослав побачив, що сталося, у його пам’яті сплив схожий випадок. Тоді його донька Анжеліка, злетівши з гойдалки, загнала собі в лікоть велику дерев’яну скалку. Хоча на передовій він бачив багато жахливого, це було зовсім інше – його власна маленька дитина. Тоненький ліктьовий суглоб, з якого стирчала деревина і капала кров, викликав у нього ледь не інфаркт.