Розділ 13. Чотири місяці тому.

Чотири місяці тому.

Був вечір 23 грудня. Автомобіль «Opel» рухався трасою М-06, в салоні сиділи двоє – Соня та Святослав. Годинник на панелі показував 20:41. Зовні сипав сніг, по обидва боки дороги виднілися високі кучугури.

До місця призначення залишалося приблизно дві години. Але, зважаючи на погоду та втомлену роками ходову старенького «німця», Святослав припускав, що шлях займе щонайменше на пів години більше.

Поки що хуртовина не посилювалася, і світла від фар вистачало для досить впевненого руху вперед у цій негоді.

Обоє мовчали, вдивляючись у дорогу, вкриту білими плямами. Останні кілька місяців їхні стосунки трохи загострилися. Не те щоб усе стало погано, але напруга відчувалася. Соня втомилася від постійних розмов Святослава про переїзд, який, за його словами, був для нього життєво необхідним. Святослав же втомився від безплідних спроб переконати її.

Нарешті, дійшовши до якогось компромісу, вони вирішили хоча б спробувати пожити в іншому місці. На час Соніної відпустки, яка тривала 24 дні, вони планували перебратися до Закарпаття, у селище Лумшори. Там, серед гарної природи та спокійного життя, сподівалися віднайти порозуміння.

Соня не збиралася покидати столицю – це було для неї принципово. Але вона також розуміла, що надмірна впертість може коштувати їй стосунків зі Святославом. Чого їй вкрай не хотілось.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Святославу, людині, яку суд визнав невинною, потрібно кудись тікати. З погрозами дурнів у «Ютубі» можна справлятися так само, як вони робили це під час усіх судових слухань: просто не дивитися ті ролики. Тоді їх було набагато більше, ніж зараз.

На думку Соні, повернутися до роботи в перукарні Святослав міг би вже за пів року, якщо не раніше. До того часу про нього всі мали б забути. Тож вона не розуміла, навіщо ламати своє життя через чиїсь упередження, тим більше, що Степан Васильович усе-таки залишився в його невеличкій команді.

Але для Святослава все було зовсім не так просто, як для Соні. Головним його страхом було не те, що його впізнають чи виконають якісь погрози, а його власне бажання. Так, уже майже півтора місяця минуло з часу вечірки на честь перемоги в суді, а його періодично охоплювало нездоланне бажання – примчати до психіатричної лікарні. Туди, де для Тімура, як розповідали по телебаченню, спеціально облаштували кімнату, оббиту подушками, без гострих кутів і тонких ніжок.

Це бажання лише посилювалося з кожним новим сновидінням, у якому фігурувала особа з опецьком на шиї та татуюваннями на руках. Уже з десяток разів Святославу снився Тімур, із виголеною головою, сидячи в позі лотоса посеред своєї м’якої, без гострих кутів камери. Загорнутий у біле простирадло, він простягав руку з вказівним пальцем і промовляв: «Ти все знаєш!» А потім вибухав дратівливим, пронизливим сміхом. Іноді псих робив це, визираючи з темної шафи.

Після таких ночей Святослав відчував майже нестерпне бажання поїхати до лікарні й схопити Тімура за обличчя, трясти його, доки той не пояснить, що саме мав на увазі під час телеефіру. Але він розумів, що цього робити не можна. Якщо він потрапить там на очі комусь небажаному, хто зможе його впізнати, це лише розпалить нові підозри в його бік. Водночас Святославу до болю хотілося дізнатися більше про чоловіка в кашкеті з блідою, наче у мерця, шкірою, і не менше – про свою нову, здібність.

Натомість зараз вони прямували до зарезервованого двоповерхового будинку, розташованого посеред гір. За інформацією з сайту власника, неподалік знаходився водоспад, який не замерзав навіть при температурі мінус п'ятнадцять. На термометрі автомобіля показувало мінус дев'ять, тож їм точно не загрожувала така проблема, як перемерзання водоспаду. До того ж Гідрометцентр прогнозував, що протягом найближчих десяти днів температура не опуститься нижче мінус дванадцяти, навіть уночі.

– Цікаво, чи справді той водоспад такий красивий, як про нього розповідають, – нарешті порушила мовчанку Соня. Ще кілометрів вісімдесят тому вони говорили про нові тарифи на тепло, підвищену пенсію Зінаїди Архипівни, яка досі кожного разу по телефону відмовляла доньку виходити заміж за Святослава, і про борги, які їм ще залишалося сплатити, хоча більшу їх частину вдалося закрити завдяки суду.

Глянувши на Соню, Святослав знизав плечима:

– Не знаю, мене більше хвилює, наскільки добре той будиночок опалюється і чи далеко від нього магазини.

– Магазини? – вона здивовано глянула на нього. – Ти ж сам хотів якомога відлюдькуватішу місцину, щоб тебе ніхто не впізнавав, хіба що бобри та кабани.

Святослав засміявся:

– Добре, що я взяв тебе із собою.

– Що? Ну-ну, – вона сіла рівніше. – До речі, на фото в будинку є камін, тож не замерзнеш.

– Отож я й кажу, бо камін – це не груба.

– Потрібно було раніше думати, – відповіла Соня і на хвильку замовкла, а тоді додала: – А все ж добре, що ми зараз туди їдемо. Новий рік, Різдво – усе проведемо разом.

– Ми й раніше їх проводили разом, хіба що, крім того разу, коли я був у лікарні.

– Це не те, – заперечила вона. – Тут ми будемо зовсім удвох. А в лікарні я теж була з тобою на свята, просто ти тоді був непритомний. Біля тебе ще двоє воїнів лежали, а їхні матері складали мені компанію.

– Ти вже мені про це розповідала. Коли ж та війна закінчиться?

– Коли цар всіярусі піде на пенсію, – сказала Соня, зітхнувши.

Святослав теж зітхнув, згадавши побратимів, з якими тепер уже не підтримував зв'язку.

– До речі, ти не дзвонила до Женьки чи ще когось?

– А чого б це мені до них дзвонити? Хоча, один раз було. Ти тоді ще був в ізоляторі, а мені потрібні були гроші.

Святослав на мить відірвав погляд від дороги, вже зовсім білої від снігу:

– І що?

– Та нічого, сказали, що в них нема.

– Щось іще?

На секунду Соня задумалася:

– Ні, більше нічого.