Розділ 12. Сім місяців тому

Сім місяців тому

Чи повинно було все закінчитися саме так? Чи мав право Святослав жонглювати життями тих трьох? Звичайно, ні. Та хто ж знав?

Минуло майже три тижні з того моменту, як Бодя зник у невідомому напрямку. У вечірніх новинах, після повідомлень про те, що Київ прийме фінал Ліги чемпіонів 2018 року, з'явилася інформація від поліції. Вони заявили, що розслідують обставини, за яких одна людина, безхатько, загинула від крововиливу в мозок. Це був 48-річний Арсеній. Інша людина, Нострадамус, отримала переломи нижніх кінцівок та численні мікротравми по всьому тілу.

Минуло три тижні, півтора з яких Святослав провів без сну, розмірковуючи, навіщо взагалі було затівати той експеримент. Проте, з іншого боку, він усвідомлював, що саме завдяки цьому зміг переконатися: спалах попереджає лише про нещасні випадки. Навмисні жахливі вчинки не з’являються у його снах, і світ, не змінюється заради таких подій – принаймні в його вражених дальтонізмом очах. Але тепер залишалося питання: що ж із «потягом на той світ»? І, що ще важливіше, як із цим пов’язаний Тімур?

Святослав сидів у своєму автомобілі «Opel», припаркованому напроти перукарні, і спостерігав за роботою свого колишнього напарника Степана. До речі, «Джентльменом» заклад став лише після того, як Васильович запропонував прибрати з назви слово «Одеський», тож «Одеський джентльмен» перетворився на простий «Джентльмен». Святославу ця зміна сподобалася. За вікном лив не грибний дощ, а справжня злива. У перукарні горіло світло: всі чотири флуоресцентні лампи разом із двома світильниками над дзеркалами. Попри обідню пору, густі хмари на небі суттєво затемнили день.

У робочому кріслі Святослав бачив незнайому йому жінку. Можливо, це була одна з нових клієнток Степана, або просто випадкова відвідувачка, яка й гадки не мала, кому належав цей заклад і хто тут працював ще донедавна. Поруч сидів старий Єфим, терпляче чекаючи на свою чергу. Його увага була прикута до телевізора, де, як завжди, транслювали або канал із безперервними новинами, або канал із музичними кліпами.

У леді було світле волосся, і, судячи з того, що Святослав міг розгледіти, Васильович працював над зачіскою в стилі каре. Власник перукарні раптом відчув, як сильно скучив за своєю роботою. Його крісло, вилизане до блиску, залишалося порожнім. У тумбочці намагався припасти пилом інструмент, хоча Святослав сподівався, що Степан цього не допустив. Знаряддя, незалежно від того, кому воно належало, завжди було для його напарника чимось святим.

Так, він скучив. Скучив за тими нескінченними розмовами про різне та всяке, без усілякої метушні й переживань. Скучив і за самим Степаном Васильовичем, бо то не просто напарник, а друг. Та ось тепер, після всіх цих перемін – від спалахів до лісу за рестораном «Верховина» – зміг би Степан, його зрозуміти так, як розумів завжди? Бо, насамперед, саме друга Святославу наразі й не вистачало.

Дощ лив, заливаючи все навколо, а повз проїжджали маршрутки, легковики та автобуси. Але Святослав цього навіть не помічав. Він усією душею прагнув опинитися там, де старий Єфим посміхався, Степан кивав головою, ножиці шаруділи в роботі, незнайомка милувалася своїм відображенням у дзеркалі, а з телевізора лунала пісня гурту «ВВ» про ріку та фантастичний човен...

– Саме так, мої малі вже замучили мене тим «Дедпулом». Начебто супергерой, але як їм пояснити, що це зовсім не той супергерой, який підходить для їхнього віку? Тягнуть у кінотеатр і все.

Дід Єфим посміхнувся.

– Ну, рано чи пізно, скоріше рано, вони все одно переглянуть того козла в червоних панчохах.

– Ось це мене й тривожить. А ще ті комікси, які вони почали скуповувати... Спершу я не звертав уваги, а потім, як сів і сам почитав, зрозумів, що це «чтиво» з яскравими малюнками недалеко втекло від того самого «Пула».

Дід Єфим, зручно вмостившись, поклав ногу на ногу.

– Оце тобі й еволюція, а по-моєму – деградація. Ми надто багато дозволяємо своїм дітям. Колись за такі фільми чи комікси могли й до в’язниці відправити, а зараз за це ще й гроші платять. І немалі.

Леді, яка була значно молодшою за обох чоловіків, почервоніла. Мабуть, подумала, що ті діди не здогадуються, що їхні діти можуть знайти в інтернеті. А авторів усього цього, на їхню думку, скоріше за все, треба було б розстріляти.

– Оце ж тобі так, – зітхає Єфим. – Були часи, коли на одяг із секонд-хенду плювалися, а самі потай у тій установі якусь кофтинку чи сорочку зі штанцями та й прикуповували. А зараз кожен другий мало не банер вивішує: «Я СКУПОВУЮСЯ У СЕКЕНІ». Ось так воно з усім у нашому житті.

Степан осікається:

– Я гадаю, що подібне порівняння в цьому випадку недоречне.

Між ним і «Джентльменом» пронеслася вантажівка, голосно сигналячи, й Святослав від того звуку ніби повернувся в реальність, бодай ментально. Хто знає, можливо, вони саме про це зараз і розмовляють, – промайнуло в його голові, дивився він вже на бічне скло «Opel», по якому невпинно стікали дощові струмки.

Через кілька секунд він знову глянув у бік перукарні. Леді саме підводилася з крісла. Цікаво, вона сама відмовилася від миття голови, чи Васильович навіть не запропонував їй цього, щоб зекономити час? Якщо не запропонував, значить, ця клієнтка – справжня «залітна пташка». Може заскочила, щоб пересидіти зливу й заодно, поки чекає, зайнялася зачіскою.

Старий Єфим почав скидати плащ, а Степан схопився за віник й совок, аби зібрати те світле волосся з підлоги. Святославове крісло, наче гордість майстерні, блищало в кутку без діла, і він ледь стримував себе, щоб не влетіти до перукарні. Хотілося доторкнутися до улюбленого місця, витягти інструмент із тумбочки і впевнено заявити: «Сьогодні моя черга підстригати діда Єфима!» Та цьому, аж ніяк, не судилося збутися.

Злива не вщухала. Святослав спостерігав, як за склом метушаться люди, і усвідомлював, що, можливо, це востаннє він бачить їх у своєму житті. (Хоча він помилявся – доля ще зведе його з кожним із них.) Здавалося, десь на небесах сталося непорозуміння, наділивши його здатністю до прозріння, адже який із нього герой-рятівник? Він глибоко зітхнув, слухаючи, як дощ барабанить по даху автомобіля.