Розділ 11,2.

***

Приблизно в той час, коли Святослав вирішив перебратися ближче до лісу, Бодя, Нострадамус і Арсеній саме заходили в нього з боку Житомирської траси.

– Кажу тобі, тут десь має бути стежка.

– Та ти що! А ти взагалі тут колись бував? Чи так само, як на Берестейській?

– Та скільки можна з мене приколюватися! Ну, сплутав тоді, з ким не буває. – обурювався Нострадамус.

– То бував чи ні? – наполягав Арсеній.

– Та ні, з цього боку не був! Але стежка завжди є, люди ж якось ходять.

– Ходять, ходять, тільки навряд чи в те місце, куди нам потрібно, – зауважив Бодя, який із самого ранку був надто мовчазний і знервований.

– Туди чи не туди... Може, зробимо це там, де хочемо, і по всьому? Он, дивись, дерево підхоже, не високе, – Нострадамус тицяв пальцем у ялинку.

– Ага, і ти на неї залізеш?! – скептично запитав Арсеній.

– Ви серйозно збираєтеся дертися на дерево? Гей, Бодя, так, а хто нас перевірить?

– Я дав слово, Нострадамус, – сухо мовив Бодя, крокуючи м’яким ґрунтом у своїх босоніжках із носками.

– Слово! Ха-ха, ну ти даєш.

Бодя глянув на нього з-під лоба й поправив свій піджак «на виріст».

– Ну, слово так слово, – одразу змінив тон Нострадамус.

Якби хтось із них зараз заглянув у голову Боді й зрозумів, що там коїться, то, напевно, одразу б вирішив назавжди покинути його компанію. Іноді життя на вулиці змушує не лише знехтувати власною гідністю, а й переступити межі, які є неприпустимими навіть для безпритульного.

Півтора року тому Боді вже довелося переступити одну з таких меж. Тепер у його свідомості раз по раз спливали фрагменти того жахливого дійства. Він навіть, здавалося, відчував запах тієї ночі, запах, який неможливо забути. Це відчуття охоплювало його щоразу, коли він задумував щось подібне. Бодя пручався цим думкам, але водночас знав: він усе одно зробить це. Знову переступить межу дозволеного. І хоча спогади про той вчинок часто позбавляли його сну, навіть якби йому дали змогу відмотати час назад, як відео на «Ютубі», він би зробив те саме. Бо життя на вулиці суворе, і за нього інколи доводиться боротися до останнього подиху.

Учора, коли Святослав купував пилку й замасковано розповідав про свій експеримент, він навіть не здогадувався, що фактично передає в руки вбивці не лише інструмент для злочину, а й готовий план його здійснення.

Якби хтось зараз дістав газету за грудень 2016 року або відкрив архів новин на «Укрнет» за цей місяць, то міг би знайти статтю про моторошне відкриття поблизу станції метро «Житомирська». У недобудованій багатоповерхівці, у напівпідвальному приміщенні серед сірих стін із написами, виявили замерзлі тіла шістьох безхатьків. Усі вони мали розбиті голови – як з’ясувалося, від падіння з висоти.

Поліцейські, які виїхали на місце події, запропонували дві основні версії. Перша полягала в тому, що безхатьки скоїли самогубство: піднялися на один із поверхів недобудованої багатоповерхівки та стрибнули вниз. Однак ця версія мала суттєві недоліки, зокрема питання про те, як тіла опинилися в підвалі. Друга версія припускала навмисне вбивство – можливо, між безхатьками виникла серйозна сварка, яка призвела до трагедії.

Бодя міг би розповісти копам, як усе було насправді, але, звісно, ніхто серйозно не займався розслідуванням. Усе виявилося до банальності простим – конкуренція. Кількість безхатьків на вулицях Києва значно зросла, і, як у будь-якому бізнесі, кожен мав свою територію, свій «шматок», який годував. У Боді також була така територія: свої контейнери для сміття, урни, лавки, біля яких завжди знаходилася склотара, місця для обігріву. Але ті шестеро, поступово і наполегливо, загарбали майже все, що він мав. Його територія, яка забезпечувала йому виживання, більше йому не належала.

Тієї ночі Бодя вирішив навідатися до них, так би мовити, «на вогник». А горів той вогник на восьмому поверсі тієї недобудованої багатоповерхівки. І, коли він зрозумів, що «опоненти» валяються без тями навколо вогнища від кінської дози алкоголю (де вони взяли ту паленку, його не цікавило), в голові наче щось клацнуло.У той момент Бодя усвідомив: покращення його життя – у його власних руках.

Першого він скинув донизу без зайвих зусиль, підтягнувши його до краю панелі за бушлат. Навіть майнула думка: чи не мертві вони вже? Але перевіряти Бодя не став. Найгладкіший полетів униз, наче мішок зі сміттям, і особливого шуму це не спричинило. Тож за ним вирушили й інші.

Спустившись донизу, він вирішив, що залишати ті «мішки» просто неба – не найкраща ідея. Тому перетягнув їх у напівпідвальне приміщення, яке розташовувалось зовсім поруч. Після цього життя знову стало налагоджуватися: територія повернулася під його контроль, а згодом з’явилися й нові «друзі» – Арсеній та Нострадамус. Щоправда, Бодя ніяк не міг розібратися, чи вони йому справді друзі, чи, можливо, конкуренти, адже вони активно користувалися його баками для сміття, урнами та лавками.

– Добре дивіться по сторонах, – зауважив Бодя, – щоб, бува, не втрапити в якусь пастку.

– Ти ж казав, що довіряєш його слову, – буркнув Нострадамус.

– Такого я не казав.

Вони йшли по м’якому ґрунті, обминаючи дерева, наступаючи на сухі гіллячки, голки хвої та опале листя. Усе це тріщало під ногами, нагадуючи здалеку тріск високовольтних дротів.

– Від нас стільки шуму, – почав Арсеній, – що навряд чи ми тут побачимо когось, хто б не хотів, щоб ми його помітили.

– Ого, закрутив! – присвиснув Нострадамус.

– Ану, давай тихше! – гримнув на нього Бодя.

– Ти сьогодні точно не з тієї ноги встав, – буркнув Нострадамус, знизавши плечима.

Через декілька хвилин вони вийшли на місце, де ліс рідшав, а зліва взагалі зникав. Колись у цьому місці видобували білий пісок. Останній нікуди не подівся, втім, видобування припинили, мабуть, щоб далі не знищувати деревину. Та ось екскаватори по собі залишили досить глибоке урвище.