Розділ 11,1. Експеримент

Експеримент

Пиріг виявився дуже смачним і, на щастя, без будь-яких листів у начинці. Наступного дня Степан не з'явився з проханням про звільнення, як припускав Святослав. Він не з'явився і протягом наступних двох днів, які відзначилися суттєвим похолоданням – температура впала на вісім градусів за Цельсієм.

Тепер погода була більш підходящою для піших прогулянок або спокійного проведення часу на балконі з чашкою гарячого чаю чи прохолодного напою. Балкон його квартири на деякий час став альтернативою публічним місцям, таким як кав’ярні та ресторани, де Святослава впізнавали навіть у бейсболці та темних окулярах.

На балконі він міг спокійно спостерігати за життям інших, залишаючись непоміченим. На щастя, Якубу вдалося домогтися судової заборони на відвідування його квартири журналістами, за порушення якої тепер передбачався штраф. До цього рішення охочих узяти у Святослава інтерв’ю було більше, ніж він міг собі уявити.

Останні кілька днів Святослав майже безупинно розмірковував над однією-єдиною думкою, яка вперто намагалася прорватися на поверхню його свідомості. Нарешті він зрозумів, у чому її суть, і це відкриття не давало спокою. Виявилося, що випадок із «потягом на той світ» зовсім не вписувався в загальну картину інших спалахів. На таке припущення його наштовхнув останній випадок.

Колесо далекобійника «DAF», яке мало вибухнути й спричинити аварію на дорозі, виявилося лише надмірно накачаним, хоча й не настільки, щоб його розірвало одразу. Ключову роль у цій ситуації зіграла аномально висока температура повітря, яка підвищила тиск усередині колеса на кілька атмосфер, перетворивши його на потенційну вибухівку. Подібне нерідко трапляється з дитячими м’ячами, які залишають на відкритому сонці: вони деформуються, утворюють грижі, або, якщо зроблені повністю з гуми, просто лускають. Колесо, під час руху вантажівки, могло б вибухнути від найменшої нерівності на дорозі, наприклад, наїхавши на ямку чи горбок. У такому випадку нікого не вдалося б звинуватити – це була б суто фатальна випадковість.

Робітники, які лагодили трубопровід, теж не зробили нічого незаконного. Вони зварили труби, закрили дірки звичним методом, яким зазвичай користуються наші ремонтні служби в подібних ситуаціях. У всіх інших випадках, до цього моменту, труби, відремонтовані бригадою Михайла навіть з мінімальною кількістю електродів, працюють і досі. Але саме на ділянці проїжджої частини біля «Музичного музею» цей підхід не виправдав себе, спричинивши збитки державі на кілька сотень тисяч доларів. Певне, тепер ремонт виконуватимуть ретельніше. Хоча не факт.

У випадку з ліфтом усе сталося через звичайну необачність працівника компанії «Укрліфт» Анатолія. Він не помітив дроту під великою напругою або ж просто полінувався закріпити його хомутом після того, як змастив кілька коліщат у шахті солідолом.

Усі ці події, які зрештою призвели до смертей або могли призвести до них, були випадковістю. Тож чому ж тоді подія з потягом мала бути спланованою акцією?

Саме над цим останнім часом і розмірковував Святослав, сидячи в розкладному кріслі на балконі, попиваючи «Мохіто» та спостерігаючи за одвічним рухом людей унизу.

Однак, щоб дійти до такого висновку, Святославу потрібно було точно переконатися, що спалах або прозріння реагує виключно на нещасні випадки. З цього приводу в його голові зародилася ідея, яку реалізувати в його становищі було надзвичайно складно. Та все ж, провести цей експеримент здавалося вкрай необхідним.

Для реалізації задуманого потрібні були люди. Але де знайти тих, хто не впізнає його, а головне – триматиме язика за зубами, після? Соню чи двоюрідного брата Віктора вплутувати він категорично не хотів, а Степан був зовсім не тією людиною, якій можна було довірити таку справу. Хтось із побратимів-воїнів? Надто ризиковано – вони могли б одразу ж здати його в поліцію або, що ще гірше, до Павлівської лікарні, де його, ймовірно, вже чекатиме Тімур.

Наступна думка була жахливою і здавалася абсурдною, але Святослав все ж таки дозволив собі вимовити її подумки: «Тімур, що цілком міг би бути невинним у трагедії в підземці».

Підвівшись, Святослав уже збирався йти до кімнати, як раптом відчув на собі чийсь погляд. Це змусило його зупинитися й озирнутися. Проте на сусідніх балконах нікого не було, а внизу теж ніхто не дивився вгору. Переконавшись, що це лише здалося, він усе ж зайшов до кімнати.

Соні вдома не було – її життя наразі складалося куди цікавіше за його. Вона ходила на роботу, тоді як він просто марнував час удома.

Спочатку Святослав був цілком задоволений – це було значно краще, ніж камера. Але з часом, коли його свідомість повністю усвідомила, що він вільний і може знову робити майже все, що робив до СІЗО, стіни квартири почали здаватися тісними й обридливими. Якби не постійні роздуми про спалах і все пов’язане з цим, він, мабуть, остаточно збожеволів би.

На перший погляд може здатися, що робота перукаря не надто захоплива – день у день одне й те саме: чиєсь чисте або не зовсім чисте волосся, коротке чи довге. Нічого особливого. Але для Святослава думка про те, що він більше не зможе займатися улюбленою справою, була лячною. Втім, коли вся ця тяганина із судом завершиться, він зможе переїхати в інше місто і почати все спочатку.

Скільки разів він уже починав усе з нуля? Святослав задумливо схилився над столиком на кухні, перед ним стояла склянка з компотом – наполовину порожня чи наполовину повна, як і його життя. Щоразу, коли здавалось, що все нарешті стає майже ідеальним, немовби вихор налітав і розбивав усе на друзки.

У цей момент у його мозку, ніби короткий відеофільм, промайнули кадри: дружина, їхнє весілля, народження Анжеліки, а потім – їхнє зникнення десь далеко за кордоном. Далі – Майдан, нові друзі, Соня, війна на Донбасі, контузія, і знову нове життя. Перукарня, спалах, нові смерті, СІЗО, пустеля. І знову потрібно починати з нуля.