Розділ 10. Не підкинете?

Не підкинете?

Вже за три з половиною тижні у серпні Святослав отримав дозвіл самостійно з’являтися до суду зі своєї квартири, без супроводу поліції чи інших обмежень. Якубу та Віктору вдалося домогтися свого: суд більше не мав вагомих підстав для тримання Святослава під вартою.

Тепер обвинувачення зосередилося виключно на пошуках хоча б натяків на його причетність до планів Тімура. Це був їхній єдиний шанс, адже сам Тімур, чоловік із татуюванням свині на шиї та білим чубом, категорично заперечував участь Святослава в підготовці підпалу потягу. І це відповідало дійсності.

Ба більше, Якуб повідомив, що група слідчих на чолі з Мар’яном Олійником врешті виявила у згорілому вагоні розплавлені залишки пляшок, які могли містити ацетон. Однак жодного свідка серед працівників метрополітену, який би підтвердив, що бачив незнайомця у формі машиніста, що заходив до кабіни в депо, знайти так і не вдалося.

Попри це, накопичених фактів вистачало, щоб поступово зміщувати основний фокус обвинувачення з боку суду зі Святослава на Тімура. І Якуб Добжанських вправно користувався цією обставиною.

Проте, як професійному адвокату, Якубу було важко не помітити незвичайну завзятість Тімура, навіть попри його очевидну психічну нестабільність, у прагненні взяти всю провину виключно на себе. Це виглядало настільки неприродно, що Якуб почав замислюватися, чи немає за цією поведінкою якогось прихованого мотиву.

Мабуть, те саме бачили й слідчі, і саме тому не поспішали відпускати Святослава, попри відсутність прямих доказів його причетності. У цьому Якуб міг їх зрозуміти – сам, перебуваючи на їхньому місці, діяв би аналогічно.

Але зараз він був адвокатом Святослава, і його єдиною метою було домогтися справедливості для свого підзахисного. Усе інше його не переймало.

Сам Святослав безмежно радів, що нарешті зміг назавжди, а не лише тимчасово, попрощатися з мовчазним Дмитром. Той під кінець їхнього спільного перебування в камері, здається, вирішив позбутися свого прізвиська, активно втручаючись у будь-які розмови. Та Льонею, з яким стосунки з самого початку не складалися.

З побратимом склалося по іншому. За два дні до звільнення Святослава, Остапа перевели до в’язниці за ненавмисне вбивство, тож він першим залишив їхню невелику компанію. Перед виходом із камери Остап лише глянув на Святослава й промовив:

– Ось побачиш, тебе скоро звільнять.

Це були його останні слова, адресовані власнику перукарні. Іншим він сказав лише коротке:

– До зустрічі.

Койка Остапа ще не встигла охолонути, як до камери підселили двох нових мешканців, на яких Святослав уже не звертав уваги. Якуб переконував його, що залишилося буквально день-два, і він зможе покинути це місце, адже рішення про звільнення з-під варти вже було ухвалене. Залишалося лише владнати формальності та підписати кілька документів, що, як завжди, займало більше часу, ніж хотілося.

З того часу Святослав жив лише одним: прислухався до кроків по той бік сталевих дверей і чекав моменту, коли почує голос Юрія, з заявою: – «Святославу з речами на вихід».

Тож новоприбулими він не цікавився.

На відміну від Льоні, котрий з перших же хвилин їхнього поселення почав хизуватися перед новоприбулими своїми м’язами, бо мізками, особливо, не вмів. Зрештою, все скінчилося так само, як і зі Святославом: пограв, пограв і заспокоївся, після того як один із новачків, не витримавши, кинувся на нього з кулаками. Відтак у Льоні під правим оком засвітився доволі насичений синець, а в новенького з’явився пластир над бровою, який прикрив розсічення, що на початку доволі довго кровило.

Зараз усе це Святослав згадував, як якусь не дуже вдалу подорож у гори чи ще кудись. Хоча був певен, що захоче якомога швидше забути цей епізод, разом із словами Льоні з підбитим оком, сказаними наостанок:

– То ти все-таки не збрехав. Та знаєш, хто тут хоч раз побував, рано чи пізно, все одно сюди повертається, – він загиготав. – Ну, бувай здоровий, щасливчику.

На волі Святослав зіткнувся з несподіваною проблемою щодо роботи в перукарні. Не всі клієнти поділяли рішення суду стосовно його невинуватості. Щоб уникнути конфліктів і не заважати Степану, в залученні нових клієнтів, довелося звільнити самого себе з посади перукаря. Тепер він залишався лише власником закладу, допомагаючи Соні шукати нового працівника на своє місце. Хоча Васильович і запевняв, що чудово справляється сам.

Утім, майже 80% постійних клієнтів поступово перестали відвідувати «Джентльмен». Дід Єфим, коли Степан запитав його, чи не планує він також змінити перукарню, відповів:

– Мені тут усе подобається, – і додав, – нема в мене звички кардинально змінювати життя. Особливо через те, що моє волосся підстригав терорист. І доволі професійно, – підкреслив дід, усміхнувшись.

Думки клієнтів були різними, але значна частина все ж вирішила припинити відвідувати «Джентльмен». Щоб привернути нових клієнтів, Степан вивісив плакат про стрижки зі знижкою в 25%. Це дало певний результат, але не настільки, щоб компенсувати втрату постійної аудиторії.

У фінансовому плані для Васильовича справи навіть покращилися: працюючи самостійно, він більше не мусив ділитися прибутком. Однак через місяць такої роботи він зателефонував Соні, щоб передати їй частину грошей, яка відходила власнику перукарні. Соня, яка ще тоді активно збирала кошти під заставу, погодилася зустрітися.

Після цього Степан більше не передавав жодних грошей. Він вирішив залишати все собі, вважаючи що має на те повне право. До того ж у новинах про Святослава розповідали таке, що Васильович відчував, ніби просто зобов’язаний вчиняти саме так, вважаючи це внеском у «відновлення справедливості» перед обуреним суспільством.

Сам Святослав, повернувшись, навіть не згадував про ті кошти. І вважав, що навіть після того, як з нього офіційно знімуть усі звинувачення, його колега ще трохи попрацює й зрештою звільниться. Їхнє спілкування стало рідкісним та натягнутим. Відчувалося, що між ними досі стоїть невидима стіна, яка виникла ще в день Святославового затримання.