Вісім місяців тому
Минав шостий день, як Святослав перебував у лікарні, і третій, відколи Соня та Віктор зуміли домовитися про встановлення невеликого телевізора в його палаті. Через екран він отримував новини про себе – частина з них була відверто вигаданою, інша здавалася настільки абсурдною, що навіть викликала усмішку.
Деякі репортери стверджували, що Святослав лише імітує хворобу, затягуючи час, щоб згодом утекти за кордон. Інші розпускали чутки про серйозні захворювання, начебто в нього діагностували рак чи СНІД. Ці "версії" вони пов’язували з мотивацією влаштувати теракт у потязі, буцімто як форму протесту чи особистої помсти світу.
Святослав лише важко зітхав, слухаючи ці нісенітниці. Він розумів, що громадська думка – це хвиля, якою легко маніпулювати. Однак правду знав тільки він: усе, що сталося, було далеким від вигадок, які транслювали з екранів.
Проте справжня новина, яка турбувала Святослава, полягала в тому, що післязавтра його мали виписати з лікарні. Для нього це не було приводом для радості. Так, зараз медицина зробила крок далеко вперед, і двостороннє запалення легень, яке колись лікували цілий місяць, тепер вдалося приборкати за тиждень. Святослав почувався значно краще, відчував прилив сил і майже повністю відновився фізично.
Але перспектива повернення до місця, де одночасно панували задуха, протяги і тягар несвободи, гнітила його сильніше за хворобу. Холодні стіни камери, нав’язливі запахи й постійний шум пригнічували душу. Святослав знову мав зіткнутися з реальністю, яку тепер він намагався відсунути якнайдалі.
У лікарні Святослав зміцнів не лише фізично, а й емоційно, хоча телевізійні передачі, які він дивився у вільний час, цьому особливо не сприяли. Проте надія на те, що все завершиться благополучно, почала повертатися.
Завдяки старанням Якуба, поліцейські, що охороняли Святослава, дозволили близьким відвідувати його протягом пів години щодня. Репортерів і незнайомців, звісно, до палати не пускали. Кілька днів тому його відвідав капелан, з яким вони колись разом із шістьома бійцями пережили ворожий обстріл «Градом», ховаючись у єдиному наметі.
Втім, інші побратими та товариші, з якими вони нещодавно ходили до лісу, навіть не намагалися прийти або зателефонувати. Лише одного разу він побачив пропущений дзвінок від Сергія – того самого, що мав п’ятирічного сина. Однак, коли Святослав спробував передзвонити, слухавку ніхто так і не підняв.
Капелан був на його боці, навіть якщо припустити, що Святослав дійсно скоїв те, у чому його звинувачували. Він говорив:
– Розумієш, Святославе, земного покарання тобі не уникнути. За такі вчинки однозначно доведеться розплачуватися. Як кажуть, що посієш, те й пожнеш. Але перед Богом і вічністю ти можеш бути виправданим, якщо зараз покаєшся й звільниш душу від тягаря.
– Але я невинний у тій катастрофі з потягом, і я кажу вам правду, – відповів Святослав. – Мене турбує інше. Навіть більше, ніж перспектива провести решту життя у в'язниці за те, чого не робив. Я не зміг врятувати тих людей, коли дізнався, що трагедія має статися. Ви розумієте?
– Розумію, – кивнув капелан.
Приїзд цієї людини, яка досі перебувала на передовій, підтримуючи хлопців молитвами під шквалом ворожих снарядів, став для Святослава однією з тих подій, що зігрівали серце. Він часто з теплом згадував їхню довгу розмову, що, здавалося, по крихтах відновлювала його віру. Це було схоже на ті часи в АТО, коли бесіди з капеланом допомагали знову ставати людьми, навіть після найжорстокіших боїв.
Капелани були наче рятівники душ, які витягали бійців із полону ненависті й розпачу. Адже після жахливого бою, коли на твоїх очах гине побратим, з яким ти ще кілька хвилин тому мріяв про життя після війни, у серці піднімається нестримний гнів. Виникає бажання тільки мститися й убивати, навіть ціною власного життя. Така лють спопеляє зсередини, і ти стаєш схожим на вівцю, що несамовито кидається на ворога, лише б угамувати цей біль.
Капелани ж витягали таких бійців із цього гнітючого стану, допомагаючи звільнитися від засліплення гнівом і помстою. Вони допомагали віднайти спокій і тверезість розуму. Якби не їхня робота, багато хлопців могли б загинути, осліплені люттю. Та слава Богу, капелани були поруч, там, де вони найбільше потрібні.
Лежачи на ліжку, Святослав переглядав фільм про стражів галактики, захоплено стежачи за пригодами балакучого єнота та живої деревини, яка весь час повторювала лише одне: «Я є Брут.» У цей момент герої якраз тікали з в’язниці, коли до палати буквально влетів Якуб, весь червоний, наче помідор.
– У них новий підозрюваний! – задихано вигукнув він.
На екрані тим часом єнот казав:
– Оце і є мій план.
А зоряний лицар йому здивовано:
– Так, а костиль, якого я купив за п’ятсот юнітів, навіщо?
– Та то я просто приколовся, так для сміху, хіба ж не весело, га?
Святослав вимкнув звук і підвів погляд на Якуба.
– Що в них є? – перепитав він, намагаючись второпати почуте.
– Перемкни на «Прямий», – махнув рукою Якуб, – вони вже мають щось про це говорити.
Святослав обережно піднявся з ліжка, і перемкнув на потрібний канал. Там саме показували Миколу Вересня, що вів програму.
– Я не знаю, як таке трапилося, але трапилося. Саме так, учора хтось, поки що невідомий, прийшов до поліційного відділку та заявив, буцімто то саме він підпалив той горезвісний «Потяг смерті». Не знаю, правда то чи ні, я маю на увазі, чи насправді це зробив він, бо те, що та людина, яка таке заявила, самовільно прибула до відділення поліції, – це вже незнищенний факт, – говорив Микола Вересень на екрані. – Тепер залишається лише чекати, як розгортатимуться події, адже, як ми знаємо, одного підозрюваного в цій справі вже судять.
Святослав сидів, приголомшений почутим. Його серце забилося сильніше, але водночас у грудях розлилося якесь дивне відчуття полегшення, хоч і з домішком тривоги.