Розділ 8. Винний

Винний.

Святослав опинився в довгому коридорі, наприкінці якого пробивалося світло. Стіни були викладені блоками, а вздовж них через кожні п’ять-шість метрів чергувалися свічники, то з одного, то з іншого боку. На найближчому свічнику горіли дві свічки, а третя, покручена, стирчала згаслою. Навіть якби всі три світилися, тунель усе одно залишався б напівтемним.

Під ногами Святослава безладно валявся одяг. Далі, наскільки дозволяло побачити мерехтливе світло, він був розкиданий по всьому тунелю, ніби хтось, прямуючи до світла, поступово скидав із себе речі, кидаючи їх прямо на вологу бетонну підлогу.

Позаду Святослава була лише абсолютна темрява, жодного натяку на щось знайоме чи зрозуміле. Іншого вибору, окрім як іти до світла попереду, у нього не було. Тож він рушив уперед, як часто робимо й ми всі, коли іншого шляху просто немає.

Стіни коридору залишалися суцільними – без жодного віконця, отвору чи відгалуження. Не було ані дверей, ані іншого проходу, лише одноманітність, що здавалася нескінченною. Святослав підозрював, що так буде аж до самого кінця, до того світла. Коридор, який не дає вибору, інколи здається благословенням, але здебільшого навіває тривогу.

Підійшовши до чергового свічника, на якому мерехтіло лише одне полум'я, Святослав відчув, як навколишнє повітря стало ще теплішим. Він мимоволі розстібнув ґудзики на піджаку, намагаючись хоч трохи полегшити відчуття спеки, що дедалі більше огортала його тіло. З кожним кроком жар ставав нестерпним, і хлопцеві закортіло позбутися піджака зовсім. Одяг, що валявся під ногами, наче підказував: зробити це швидше. Проте він не поспішав, зберігаючи обережність у діях і пильно оглядаючи все навколо. Коли Святослав досягнув третього свічника, його сорочка вже була вологою від поту, особливо в ділянці під пахвами.

Там його увагу привернула стеля, яка була досить високою і вкрита незрозумілими візерунками. Спочатку Святослав подумав, що це мозаїка, але, знявши свічку зі свічника та піднявши її вище, щоб краще освітити стелю, він зрозумів, що перед ним не мозаїка, а вітражі. Скляна стеля була розписана візерунками з різнокольорових фрагментів, що утворювали дивовижну гру фарб.

Тут Святослав міг розрізняти блакитний, рожевий, червоний, сірий, фіолетовий, мармуровий, білий і золотий кольори. Однак малюнки на вітражах не складали чогось виразного чи знайомого – лише хаотичні фігури та лінії. Крізь кольорове скло проглядала темрява, що панувала за межами цього загадкового тунелю. Певне там стояла глибока ніч.

Опустивши свічку, Святослав повернув її на місце — освітлювати шлях внизу вже не було потреби. Продовжуючи свій шлях, він раз у раз заплутувався ногами в чиємусь мокрому та брудному одязі, який лишили ті, хто проходив цим коридором раніше. Волога і жар дедалі більше дошкуляли, і краплі поту стікали з його обличчя. Здавалося, що це саме переживали й інші, бо одягу на підлозі з кожним кроком ставало більше. Зрештою, піджак Святослава також приєднався до цього розкиданого хаосу.

Минуло ще кілька хвилин, і він зняв сорочку, відчуваючи, як жар стає майже нестерпним. Нарешті Святослав дістався до джерела світла в кінці коридору та увійшов у величезну залу.

Простір був залитий світлом від безлічі свічок із дивним яскраво-білим полум’ям. Вони горіли всюди: вздовж стін, на стінах, під самою стелею та на величезній дерев'яній люстрі, виконаній у формі дзиґи. Лише на цій люстрі полум'яніло щонайменше дві сотні свічок, створюючи враження.

У великій залі, схожій на католицький храм, окрім безлічі свічок, Святослав побачив людей. Вони сиділи на конструкціях, що нагадували трибуни, схожі на ті, що є в Колізеї або сучасних спортивних аренах для хокейних матчів. Його думки на мить відволіклися: цього року чемпіонат світу з хокею виграла не Канада, як зазвичай, а Швейцарія. Їхній голкіпер Лунквіст показав неймовірну гру, врятувавши команду безліч разів. Але зараз було не до спортивних спогадів.

Погляд Святослава зупинився на одному з глядачів зліва. Це був Валентин Мосійчук, власник компанії «Будлендс». Він сидів із широкою усмішкою, тримаючи «хот-дог» у правій руці та стакан «Коли» в лівій. Вигляд чоловіка був настільки невимушеним, ніби він насолоджувався матчем у спортивному барі. Далі, трохи віддалік, Святослав помітив знайоме обличчя Лариси, працівниці ресепшену. Вона сиділа поруч із подругою Зоєю, весело про щось перемовляючись.

Ця сцена почала викликати у Святослава тривогу.

Серед глядачів Святослав помітив ще одного знайомого — Максима, одягненого у свою звичну кепку «Сушия». Хлопець тримав паперовий пакет із їжею, з якого якраз щось витягав і жував. Побачивши Святослава, Максим, не припиняючи жувати, підняв руку в привітанні, як ніби зустрів старого друга. Цей жест викликав у Святослава якусь дивну теплоту, і він, трохи зніяковіло, підняв руку у відповідь і кивнув головою.

Реакція трибун не змусила себе довго чекати. Раптом почувся потужний і розкотистий вигук «Вуууу-фуууу!», наче стадіонний натовп висловлював незадоволення рішенням судді на спортивному матчі. Найбільше обурювалися знайомі з першого сну – Василь і Рома. Василь розмахував руками й навіть кинув у Святослава пластиковий стакан із-під «Кока-Коли», але той, до останнього, не долетів. Рома, водій екскаватора з бригади Михайла, що копала яму на Контрактовій, теж висловлював своє невдоволення, виставивши обидва великі пальці донизу, як римський гладіатор, що вимагав покарання для переможеного.

Серед присутніх були й зовсім незнайомі Святославу люди. Проте вони явно знали його – шум і невдоволення, спрямоване на нього, наростало, немов натовп був упевнений у своїй правоті. Коли Святослав перевів погляд на праву трибуну, де оплески й вигуки обурення здавалися ще голоснішими, його серце закалатало, а дихання перехопило.

На тій трибуні сиділи ті, у кого не було рук або ніг, повністю чи частково. Але найбільше шокували ті, у кого бракувало голів – частково чи зовсім. Святослав відчув, як в очах почало темніти.