Розділ 7. Потяг на той світ.

Потяг на той світ.

– І чому ти не можеш пояснити братові, звідки ти про це дізнався? – запитав чоловік з рудою борідкою й таким же кольором волосся, звертаючись до Святослава.

Рудоволосий чоловік був двоюрідним братом Святослава. Він поспіхом приїхав із Вінниці, де мешкав із сім’єю і працював юристом, щойно дізнавшись, у яку халепу потрапив Святослав. На вісім років старший за брата, Віктор мав чималий життєвий досвід і безліч корисних зв’язків, що цілком відповідало його професії.

Зараз вони знаходилися у двокімнатній квартирі Святослава на «Академмістечку». З кухні доносилися тихі схлипування Соні. Вона довго трималася, але після приїзду Віктора, схоже, нарешті усвідомила всю серйозність ситуації.

– Ти вже не дитина, маєш розуміти, що тобі знадобиться хороший адвокат, причому дуже впливовий! Як я можу тобі допомогти, якщо ти нічого не хочеш розповісти? – продовжував Віктор із нотками роздратування.

Святослав сидів на дивані, тоді як Віктор стояв біля вікна.

– Я все розумію, і вже сказав тобі все, що міг, – тихо відповів Святослав.

– Передчуття?! Ти себе чуєш? Пане суддя, я просто сідницями відчув, що той потяг спалахне, як сірник! – глузливо повторив Віктор, не стримуючи сарказму.

– Та послухай, мене ж не затримали, тільки допитали, як ти зараз, щоправда, не з такою настирливістю, і відпустили.

– А ще, мабуть, сказали не покидати місто, так? А самі що роблять? Сидять під будинком і чатують, – Віктор виглянув у вікно. – Варто тобі тільки вийти, одразу вирішать, що йдеш до спільників.

– Яких спільників? Немає в мене жодних спільників! Я взагалі хотів запобігти трагедії, але ж не знав, що все станеться так швидко.

– О, це вже цікаво.

– Та відчепися від мене! – Святослав махнув рукою.

– Я-то відстати можу, а як щодо ось цих хлопців? – Віктор підняв з чайного столика газету й розгорнув її. На першій шпальті красувалося фото майже повністю вигорілого вагона метро, а над ним великий заголовок: «Потяг на той світ». – І знаєш, вони вимагатимуть від влади знайти винних за цей злочин. Ведучі на «Прямому» вчора прямо заявили: «Ми хочемо бачити відповідальних за смерть двадцяти однієї людини, не кажучи вже про поранених». А знаєш, що зробить влада, якщо не знайде очевидної причини? Вони покажуть тебе по телевізору й скажуть, що це ти винен.

– Вони не можуть так зробити без доказів.

– Ага, чекай: коли в країні підриваються один за одним склади з боєприпасами, й влада не встигає з тим усім впоратися, будуть вони ще докопуватися, наскільки ти в тому всьому замішаний.

– А як ти думаєш, я міг таке зробити? – Святослав підняв очі на Віктора.

Той знизав плечима:

– Не знаю. Я тебе вже давно не бачив. Може, ти змінився за цей час. Ну ось чому ти не хочеш сказати, як усе було?

– Тому що ти не повіриш.

– А ти спробуй.

У цей момент Соня, опанувавши себе на кухні, увійшла до кімнати з трьома чашками чаю та салатницею, наповненою печивом.

– Я все одно чую вас, хлопці, навіть на кухні, тож можете не припиняти розмови, – зауважила вона.

– Ну так, я слухаю, – сказав Віктор, пильно вдивляючись у Святослава.

Святослав на мить замовк. Соня не квапилася, спокійно сіла в крісло й узяла чашку з чаєм із таці.

– Напевно, так буде краще. Бо вже самому не сила в тому всьому варитися, – нарешті заговорив Святослав, беручи печиво й ламаючи його навпіл. – Соню, пам’ятаєш той день, коли я почав вгадувати кольори?

– Так, пам’ятаю, – кивнула вона. – А це тут до чого?

Протягом приблизно години Святослав розповів усе, що досі приховував від Соні. Він поділився історіями про неодноразові спалахи, ліфт-вбивцю, сон із маяком і бурею, обстеження в клініці та про дивну здатність свого мозку на деякий час втрачати назви предметів. Завершив свою розповідь подією з синьо-білим потягом, два перші вагони якого згоріли прямо в тунелі на швидкості шістдесят кілометрів на годину.

– Я думав, якщо поліція нічого не зробить, то вночі мені обов’язково насниться сон із натяками на те, що станеться і з ким. Але все сталося інакше. У мене навіть не було шансу цьому завадити, розумієте? – сказав Святослав із відчуттям безвиході.

Вислухавши все це, Соня м’яко взяла його за руку. Вона пам’ятала той перший його сон і як він розповідав, ніби бачив людей з того сну. Пам’ятала, як він несподівано вгадав кольори на «Контрактовій», і той момент, коли прокинувся нажаханий від чергового сновидіння. Хоч усе це здавалося майже безглуздям, Соня вирішила повірити. Якщо Святослав говорить, що так було, значить, так і було.

За роки їхніх стосунків вона бачила його в різних обставинах: палаючого від люті на «Майдані», коли розстрілювали «Небесну сотню»; незворушного на сході, у Луганську та Донецьку; безпорадного в лікарні після контузії; і в сльозах вдома, коли побратими з «Революції гідності» поверталися з війни в домовинах. Соня знала його різним, приймала різним і вірила йому будь-яким.

– Я тобі вірю, – тихо сказала вона, міцніше стискаючи його руку.

У цей момент Святослав згадав, як збирався поїхати до «КЮЗ» за каблучкою. Усвідомлення того, що так і не зробив цього, здавалося найбільшим його провалом серед усього, що сталося.

Випивши чай і з’ївши кілька печив, Віктор після почутої розповіді перебував у своєрідній прострації. Він не міг сказати того ж, що Соня, але все ж кілька слів із себе видавив:

– Краще б ти сказав, що відчув усе це... сідницею.

***

Наступного дня Святослав, відчуваючи певне полегшення після щирої розмови з братом і Сонею, вирушив на роботу. Попри заперечення Віктора, він твердо заявив, що йому нічого приховувати, тож продовжить жити своїм звичним життям, навіть якщо за ним спостерігають.

У справах такого характеру Віктор керувався переконанням, що завжди десь ховається «кіт у мішку». Тому, щойно Святослав вийшов із квартири, він негайно зателефонував одному зі своїх найкращих знайомих адвокатів.