Розділ 6. Червень лише розпочинався

Червень лише розпочинався

Того насиченого й тривожного дня Святослав дістався перукарні «Джентльмен» лише під вечір. Причиною затримки було не тривале перебування в бізнес-центрі – там він провів усього дві з половиною години, – а потреба знайти місце, де можна було б перевести подих і звільнитися від напруження. Святослав порівнював свій стан із келихом, доверху наповненим спиртом, і розумів, що для випаровування цього стану потрібен час.

Покинувши «Парус», він почувався так, ніби зійшов із відьомського пагорба, де коїлися всілякі надприродні речі. Від цього відчуття спочатку перукар безцільно їздив містом, вмикав музику, яка лишалася непочутою, бо власні думки звучали голосніше за магнітолу. Зрештою, спаливши чимало бензину, він виїхав за межі міста.

Проїхавши приблизно чотири кілометри Обухівською трасою, Святослав звернув із дороги та припаркувався. Він сидів у машині, поки не відчув, що настав час вийти «до вітру». Саме тоді власник перукарні зрозумів: чари «відьомського пагорба» нарешті починають відступати. Опинившись серед дерев і звільняючись від фізичного дискомфорту, він зробив те, що давно хотів зробити ще у холі бізнес-центру: набрав повні легені повітря й закричав на весь голос.

Цей крик, наче клапан, випустив останні залишки напруження. Святослав нарешті відчув легкість і свободу. Тепер він був готовий повернутися до міста.

– Які такі важливі справи? – поцікавився Степан, коли Святослав нарешті з’явився на роботі. У цей момент Васильович голив доволі гладкого клієнта.

Святослав натягнув на обличчя щось схоже на посмішку й відповів:

– Та нічого особливого: збив двох осіб, а потім лікарі сказали, що вони абсолютно здорові.

– Ох, ну ти й вмієш пожартувати, – відгукнувся Степан.

– Насправді все значно нудніше, – зітхнув Святослав.

– Зрозуміло. До речі, тебе вже тричі Альбертівна шукала, а ще заходив Марат.

– Ну, Альбертівна ще десять разів може зайти, їй тут тільки двір перейти. А ось із Маратом негарно вийшло, – Святослав насупився.

– Він по запису?

– Так, учора телефоном домовлялися на другу.

Глянувши на годинник, Святослав здивувався, що його подорож серед відьомських пагорбів так затягнулася.

– Пів на шосту?!

– Ага, вітаю з поверненням у реальність, – підколов Степан.

– Та у мене таке часто буває, – втрутився гладкий клієнт, голосно прохрипівши. – Особливо коли ходжу до баньки попаритися.

Останні слова він промовив з таким блаженством, наче саме зараз насолоджувався гарячою парою.

– Так, лазня – це добре, кістки прогріти, – підтакнув Васильович із ввічливості, хоча лазні насправді не любив.

– До речі, ти нічого не чув нового про вибух на Контрактовій? – запитав Святослав, коли клієнт уже підвівся й діставав гроші.

– А ви кредитки приймаєте? – поцікавився круглолиций чоловік.

– На жаль, ні.

– Ну тоді ось, – сказав клієнт, простягаючи стос купюр.

– Дякую, до побачення, – відказав Степан і мовчки провів поглядом чоловіка, доки той не вийшов на вулицю.

– Ось же скупердяй.

– Що сталося?

– Та недодав дві гривні, – пробурчав Степан, складаючи гроші у дерев’яну скриньку.

– Не переймайся, ми не збідніємо.

– А про що ти там питав? – згадав Васильович, вже вимиваючи своє знаряддя.

– Може, з’явилися якісь нові подробиці про вибух? – запитав Святослав.

– Та небагато. Читав десь, що адміністрація Києва зобов’язалася вставити вікна в «Музичний музей», які вибило вибухом. А Кличко начебто навідувався до лікарні, де лежать постраждалі. Чи то він відчуває провину за невдалий ремонт теплотраси, в чому я сильно сумніваюся, чи просто очки на вибори набирає.

– А про саму причину що?

– Причину? Знайшли крайнього – виконроба. Кажуть, він дав команду економити на електродах під час заміни труб. Наче ті електроди такі вже дорогі, – з сарказмом додав Степан.

Святослав криво всміхнувся, пригадавши, як Федір заклеював дірки в шлангу скотчем.

– Цікаво, – багатозначно промовив він.

У цей момент до перукарні зайшли троє чоловіків, і вони припинили розмову. Коли двоє з них уже сиділи в кріслах, увійшла ще пара жіночок, серед яких була й Альбертівна.

«Джентильмен» швидко наповнився клієнтами, утворилася черга, що було цілком очікувано для шостої вечора. Це час, коли люди повертаються з роботи додому, а дорогою зазирають до магазинів, ресторанів та перукарень.

Так, у роботі підходив до завершення цей безумний день для Святослава, день, у якому він відкрив у собі здатність бачити жахливе майбутнє. Чому ж так складається, що, коли хтось починає зазирати наперед, це завжди пов’язано з проблемами чи жахіттями?

Коли Святослав повернеться додому, Соня вже спатиме. Він навмисно затримається в перукарні під приводом генерального прибирання, аби уникнути розмови з нею після такого важкого дня і не вигадувати нових побрихеньок. Хоча завтра уникнути цього не вдасться, та завтра, як він сподівався, голова буде ясніша.

Степан відреагував на таку ініціативу залишитися після закриття досить позитивно, навіть вказав на місця, які варто було ретельно вимити, особливо кілька разів пройтися вологою ганчіркою. Святослав так і зробив.

***

Наступного дня Святослав вирушив на обстеження до клініки «Оксфорд Мед», яке заздалегідь забронював. Дорогою його не полишав досить позитивний настрій: усе, що сталося вчора, здавалося настільки далеким, ніби минуло кілька років. Сонячна, тепла погода тільки підсилювала відчуття спокою й безтурботності.

Проте це відчуття не протрималося довго. Десь посеред дороги душу Святослава знову огорнула гірка отрута, хоч і відмінна від тієї, що була на «відьомських пагорбах», але не менш їдка. Усвідомлення накотило раптово: він мав шанс завадити трагедії з ліфтом, якби зміг правильно розтлумачити свій сон. Хоча й розумів, що це було майже неможливо, сумління все одно почало гризти його.