Розділ 5. Маяк

Маяк

Надворі було надвечір’я. Небо затягували темні хмари, й здавалося, що ось-ось пролунає грім. Крижаний вітер із силою гнув до землі високу траву, раз у раз обдаючи Святослава неприємним, пронизливим холодом і плутаючи його темне волосся. Дві верби на узбіччі стежки низько схилялися, ніби ховаючись від стихії, грізно скриплячи гілками. Місцевість була йому незнайома, але впізнати її він і не міг — адже перебував у сні.

Довкола простягалася зелень: густі кущі та хміль, що сланко стелився землею, чіпляючись своїми гнучкими пагонами за все навколо, пручаючись негоді. Святослав стояв на вузькій стежці, обабіч якої росли фіолетовий будяк і яскраво-червона шипшина. Перед ним височіла гора — невисока, але стрімка, — а на її верхівці мерехтів маяк, випромінюючи рідкісні та нерівномірні промені.

Не гаючи часу, Святослав почав поспішно підійматися стежкою, розуміючи, що тільки в маяку зможе сховатися від негоди. Йти було непросто: холодний вітер нещадно збивав з ніг, одяг вкривався пилом і вологими плямами від випадкових дотиків рослин навколо. Подолавши близько п’ятдесяти кроків, він почув у завиванні вітру ще й шум прибою.

За горою вирував могутній водний простір – чи то море, чи то океан. Величезні хвилі навалювалися на скелястий берег, злітаючи водяним пилом, що долинав навіть сюди, змішуючись із солоним запахом повітря. Здалеку воно здавалося водночас прекрасним і страхітливим.

Але милуватися краєвидами часу не було: хмари над головою згущалися все більше, а небо, здавалося, ось-ось розітнуть блискавки. Можливо, це було лише уявлення Святослава, проте зволікати не хотілося, тож він йшов далі, незважаючи на перешкоди.

Попереду, у сутінках, Святослав помітив дві постаті: жінки йшли неспішно, занурені у жваву розмову, їхні голоси змішувалися зі свистом вітру та шумом хвиль. Вони виглядали, як мандрівниці, що не звертали уваги на негоду, наче герої зі стародавньої притчі — двоє подорожніх, які прямували з Єрусалима в Емаус. Їхня неквапливість виглядала так само недоречною, як і легкість, з якою вони долали шлях, незважаючи на очевидну наближення бурі.

Святослав пришвидшився, щоб наздогнати їх, і, трохи перевівши дух, запропонував додати кроку, бо погода явно погіршувалася. Але жінки лише обмінялися короткими поглядами, і в їхніх очах промайнуло щось подібне до прихованої насмішки. Їхній спокій здавався дивовижним і викликав у Святослава водночас заздрість і роздратування.

Раптом він зупинився, приглядаючись до однієї з них. Знайоме обличчя, стриманий вираз, але найпомітнішою була родимка на носі. Святослав відразу згадав — це жінка, яка працювала на прохідній бізнес-центру «Парус». Її байдужість до людей, здавалося, впізнавалася навіть у цьому дивному сновидінні.

– Якщо вам потрібно, то поспішайте, а нам, – вона кинула швидкий погляд на свою супутницю й докінчила, – нікуди поспішати.

– Саме так, – кивнула друга жінка.

– Вас що, зовсім не хвилює негода? – запитав Святослав.

– Яка негода? – здивовано перепитала та, що з родимкою.

Святослав глянув угору: хмари темнішали, вітер ставав дедалі сильнішим. Потім його погляд знову повернувся до жінок. У другої розпущене волосся майже ставало дибки через пориви вітру, а довге зелене плаття майоріло, мов прапор.

– Ви й справді схожі на тих подорожніх, яким очі засліпило, – промовив він, щиро дивуючись.

– Навіщо ви так кричите? Ми вас прекрасно чуємо, – відповіла друга жінка, злегка дратуючись. Вітер шарпав її сукню й довге волосся, змушуючи їх метатися в різні боки.

– Краще не заважайте нам спілкуватися, – додала жінка з родимкою грубим тоном. Вона стояла на високих шпильках, які глибоко вгрузали в ґрунт крутої стежки. Святослав іронічно подумав, що, можливо, тільки завдяки цим шпилькам вона ще не покотилася донизу.

– Але ж тут, на відкритій висоті, може вдарити блискавка... – почав було він, проте, зрозумівши, що жінки більше його не слухають, махнув рукою й рушив далі.

До маяка залишалося зовсім небагато, як і до грозових хмар, що насувалися з неба. З цього місця Святослав міг ще краще розгледіти бурхливий водний простір. Море чи океан вирували, неначе електрочайник із киплячою водою. Гігантські хвилі здавалося, готові були стерти зі свого шляху все, навіть гору, на якій стояв дороговказ. Спостерігаючи за цим нескінченним штормом, Святослав мимоволі задумався, чи справді маяк є надійним укриттям. Природа – сила непередбачувана. Але ж ці орієнтири для кораблів, саме для таких екстремальних умов і будують. «Нічого хвилюватися», – подумав він. – «Треба рухатися далі, поки не почалася злива».

Підходячи ближче, він зауважив, що стежка стала ширшою й рівнішою. Тут Святослав побачив групу людей, які стояли біля основи маяка. Коли він підійшов і привітався, його здивувало, що серед п’ятьох осіб він упізнав двох: сімдесятилітнього Валентина, власника компанії «Будлендс», і його помічника Антона. Однак обидва, відповідаючи на привітання, зробили вигляд, ніби бачать його вперше. Святослав вирішив відповісти їм тією ж монетою.

– Ну що, довго ще чекати будемо? – обірвав мовчанку хлопець приблизно того ж віку, що й Святослав. У нього була стильна борідка й сережка у вусі, що одразу привертали увагу.

Усі мовчки спостерігали за чоловіком у синьому робочому комбінезоні з написом «Укрліфт» на грудях. Той, опустившись на одне коліно, змащував підшипники підйомника солідолом. Святослав, здивувавшись, навіщо тут підйомник, поглянув угору на маяк. Споруда була висотою приблизно в п’ятиповерховий будинок, а вхід знаходився на рівні четвертого поверху. Нижня частина маяка вкривалася густим хмелем, який тягнувся тут повсюди. Підйомник, як Святослав швидко зрозумів, слугував своєрідним ліфтом для тих, хто хотів потрапити всередину.

– Ось і все, – випроставшись, промовив чоловік у комбінезоні, якого звали Анатолієм. Ні, він не представлявся, просто це ім’я вигулькнуло, наче з води, у підсвідомості Святослава. Анатолій витягнув темний, просалений рушник і заходився витирати руки від солідолу.