Розділ 3. Вибух

Вибух

Пікнік минув доволі вдало. Сергій привів із собою дружину та п’ятирічного сина. Хлопчик виявився спокійним і допитливим, постійно ставив запитання, на які Святослав найактивніше відповідав. Він знав, як поводитися з дітьми, а ще на підсвідомому рівні мріяв, щоб на його місці була Анжеліка.

Саме цього й остерігалася Соня: чи не викличе спілкування з дитиною ще більший сум за донькою та чи не почне Святослав знову картати себе за те, що не бере участі в її вихованні. Однак усе склалося інакше. Пікнік наповнив Святослава позитивом настільки, що він навіть забув про вчорашній інцидент із очима. Якщо ж і згадував Анжеліку, коли вони з Сонею поверталися додому, то лише з теплом і радістю, без гнітючих думок.

На відпочинку приготували багато м’яса, салатів та нарізки. Усі веселилися. Євген поділився новиною, що змінив роботу та влаштувався в бюро безпеки в аеропорту «Бориспіль». У решти нічого не змінилося з часу останньої зустрічі, яка відбулася близько двох місяців тому.

Коли настала черга Святослава розповідати про себе, він несподівано вирішив поділитися своїм нічним сновидінням, хоча всі очікували почути дату чи хоча б приблизний місяць його весілля. Ще зранку Святослав засипав Соню запитаннями про значення цього сну, дивуючись, як він міг наснитися саме перед запрошенням до лісу. Адже Святослав належав до тих людей, яким сни сняться дуже рідко.

Однак Соня та інші вважали, що нічого надприродного в цьому немає. Найбільше всіх зацікавило, як Святослав міг знати імена робітників. «Все інше – це дурниці», – сказав Євген. А Поля, дружина Сергія, заспокоїла його: мовляв, яма – це не найкращий знак, але якщо ти в неї не ліз, то переживати не варто.

Так минув вихідний. Увечері Соня зі Святославом подивилися перший півфінал пісенного конкурсу «Євробачення». Це ще більше покращило їхній настрій. Виснажені, але задоволені, вони заснули, обійнявшись.

Наступного ранку Святослав вирушив до своєї перукарні на «Opel», сподіваючись уникнути годинних заторів і не турбувати Степана дзвінком про запізнення. Ризик себе виправдав — лише невелика тягучка біля мосту на Нивках затримала його на п’ять хвилин. Стоячи в заторі, він знову згадав нічне сновидіння. Вусатий виконроб Михайло, трохи вухатий Василь, а також Роман і Федір здавалися настільки реальними, що вважати їх вигадкою було складно. У ті моменти уві сні Святослав ніби підглядав за ними через якийсь надприродний канал. І навіть зараз, вдень, його не полишало відчуття, що ті четверо й досі залишаються біля тієї ями.

Але це абсурд, казав собі Святослав. Дірки ж не можуть з’являтися самі по собі. Та все ж його не полишала думка, що можуть.

Доїжджаючи до Дегтярівської, Святослав увімкнув радіо. З новин він дізнався, що минула доба на передовій в зоні АТО пройшла без загиблих і поранених українських воїнів. Згадувалося також, що найближчими днями українцям обіцяли оголосити про безвізовий режим із ЄС. У стрічці новин звучали й коментарі про «Євробачення»: іноземні учасники та гості високо оцінили організацію події. Наприкінці оголосили країни, які пройшли до фіналу після першого дня конкурсу.

Настрій Святослава трохи покращився. Радісні новини й досі теплі спогади про пікнік і вечір додавали відчуття спокою. Але десь у глибині його свідомості невідступно залишався образ ями й загадкових робітників.

Перемкнувшись із третьої на другу передачу, Святослав поволі повернув із «Верхнього Валу» на вулицю «Хорива», де знаходилася його перукарня. У цей момент очі раптом зарізало від яскравих кольорів: вивіски, рекламні щити, строкаті сукні, сорочки й капелюхи перехожих блищали й мерехтіли, мов калейдоскоп. Святослав інстинктивно натиснув на гальма.

У ту ж мить позаду пролунав різкий звук клаксона. Він зиркнув у дзеркало заднього виду й побачив, як водій чорного «Audi» щось гнівно викрикував, розмахуючи кулаком. Святослав швидко натиснув на газ, а потім обережно скерував автомобіль до бордюру, аби не заважати руху. Ароматизатор у салоні – підвішений трикутник, який завжди був блідий, – змінив колір на насичений вишневий.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхав?! – гримнув водій «Audi», проїжджаючи повз.

Святослав поглянув на нього й швидко промовив:

– Вибачте!

Чоловік кивнув, наче прийняв вибачення, але, від’їжджаючи, продовжував щось бурмотіти собі під ніс.

Святослав прокотив «Opel» попід бордюром аж до входу в перукарню «Джентльмен» і зупинився. З полегшенням перевів подих, але яскраві кольори продовжували рябіти в очах. Цей феномен, який раніше викликав у нього подив, зараз насторожував. Невже це не прозріння, а якийсь прояв хвороби? У скронях пульсувало, а в очах немов палало, неначе кольори виїдали зіниці.

З такими думками Святослав вийшов із автомобіля й повільно попрямував до дверей перукарні з дзвіночком.

Степан зустрів Святослава з привітною посмішкою, навіть не давши часу для привітання.

– Як вихідний провів? – запитав він, одразу переходячи до справи.

– Чудово, були на природі, – відповів Святослав, ніби машинально.

– Шашлик, барбекю?

– Шашлик.

– Тоді чому такий похмурий? Що, м’ясо прострочене трапилося?

Святослав і сам тільки зараз усвідомив, що вже знаходиться в перукарні. Занурений у думки про своє здоров’я, навіть не помітив, як потрапив в середину. Він озирнувся, тепер усе тут здавалося чужим, начебто завітав у незнайоме місце. Ти ба, як кольори впливають на сприйняття: здавалося б, звичні речі, зі зміною забарвлення наче змінили й форму.

– Вибач, Степане, задумався над одним питанням, – Святослав махнув рукою біля голови, ніби намагаючись прогнати думки. Його очі вже трохи заспокоїлися.

– Ого, було б цікаво послухати. Що, американці знову збираються грати?

– Ні, справа зовсім не в цьому.

Дзвінок над дверима м’яко озвався, і в перукарню увійшла Людмила. Вона прийшла рівно о восьмій, як і було записано. Побачивши її, Святослав одразу змінив тему.