***
До закриття перукарні вони встигли обслужити ще двох клієнток, а також навести лад у підсобці. Завтра ж свято і вихідний, тож хотілося залишити робоче місце в порядку. Як завжди, вони попрощалися біля дверей, увімкнули сигналізацію, і розійшлися в різні боки: Святослав пішов наліво, Степан направо.
Васильовича вдома чекала дружина і двоє синів. Святослав, прямуючи вулицею, не міг не задуматися, як би хотів, щоб і на нього вдома чекала родина: донька і Соня в ролі дружини. Соня, у свою чергу, погоджувалася на таку перспективу заочно. Вона запевняла, що любила б Анжеліку як власну дитину, хоча ніколи не знала, що це означає насправді.
Однак складність ситуації нікуди не зникала. Святослав і Соня розуміли, що Анжеліка навряд чи покине свою матір, Ірину, навіть якщо та коли-небудь повернеться в Україну. А плани Святослава повернути доньку, коли Ірина перетне кордон, залишалися лише планами, адже за останні п’ять років цього жодного разу не сталося.
Соня нерідко задумувалася про їхні стосунки. Її турбувала невизначеність: Святослав все ще перебував у законному шлюбі. Вона боялася, що штамп у паспорті може означати приховані надії на повернення Ірини. І хоча хлопець ніколи прямо цього не говорив, Соня не могла бути певною, що він остаточно попрощався з минулим.
Водночас вона бачила, що останнім часом Святослав виглядав щасливим поряд із нею, особливо за останні сім місяців. Він згадував Анжеліку все рідше, але Соня не знала, чи це на краще. Чи він справді рухається далі, чи просто намагається сховати біль за ширмою звичок і щоденних справ.
Святослав наблизився до місця їхньої зустрічі. У повітрі віяло весняним теплом і радісним передчуттям святкової програми, яка чекала їх попереду.
Святослав пройшов крізь натовп, тримаючи піджак на руці, і зупинився за кілька кроків від Соні. Вона його ще не помітила, вдивляючись у фасад магазину чи, можливо, в задумливості спостерігаючи за перехожими. Святослав на мить зупинився, милуючись її образом, що майже сяяв на тлі яскравого весняного сонця.
– Привіт, – привітався він, підійшовши ближче.
Соня повернула голову і, побачивши його, розпливлася в усмішці.
– Привіт. Довго тебе чекала, – жартома сказала вона, хоча в її очах не було й натяку на роздратування.
– Ну, я ж хотів, щоб ти встигла помилуватися музикою та гарною погодою, – підморгнув Святослав, легким рухом підкидаючи піджак на плече.
– Міг би просто сказати, що спізнився, – знову усміхнулася Соня.
Вони рушили разом до виходу з площі, уникаючи натовпу. Біля метро гра скрипаля створювала приємний фон, мелодія здавалась нескінченною та заспокійливою.
– Ось так би й стояв тут цілий день, слухаючи музику, – сказав Святослав, зупинившись біля музиканта і дістаючи дрібні гроші.
– Звучить чудово, – погодилася Соня, трохи схиливши голову. – Але в нас сьогодні щільний графік.
На площі вирувало життя: туристи фотографували старовинні будівлі, вуличні художники пропонували портрети, а повітря наповнював запах кави з численних кав’ярень.
– Що скажеш, може, зайдемо в якусь піцерію? – запропонував Святослав.
– Чому б і ні, – відповіла Соня, обіймаючи його за лікоть. – Тільки обіцяй, що ти не намагатимешся з'їсти цілу піцу сам.
– Обіцяю, – засміявся Святослав. – Але, можливо, я спробую. Бо степан вмолов усі пряники, ну майже всі.
– А я ж тобі казала – в ранці потрібно і їсти, а не тільки пити каву з молоком.
– Ти краще нагадай хоч один ранок, коли ти мені про це не нагадувала.
– От бурко.
І вони зникли в одному з вузьких провулків, де між невеликими будинками ховалася затишна піцерія.
В закладі, Святослав слухав Соню, періодично відщипуючи шматочки піци й смакуючи лимонад. Здається, він міг слухати її безкінечно, спостерігаючи, як під час розмови вона то нахилялася вперед, то розводила руками, намагаючись описати свої думки.
– Уяви, – продовжувала Соня, витираючи серветкою руки, – ми переробляли той самий проєкт вже втретє, а клієнт усе одно чіпляється. То вікна, мовляв, замалі, то кольори фасаду не ті. Ну, добре, з кольорами ще зрозуміло. Але сьогодні він мені заявляє: «А чи не могли б ви зробити будівлю більш... як би це сказати... медитативною?»
Святослав аж поперхнувся лимонадом.
– Медитативною? Це як? З інструкцією для йоги на фасаді?
Соня розсміялася, ледве не впустивши шматочок піци на стіл.
– Не знаю, але його ідея змусила мене годину слухати монолог про те, як архітектура впливає на сприйняття життя. Скажу чесно, якщо б мені платили за лекцію, я б навіть не заперечувала.
Святослав кивнув, а потім раптом задумався.
– А ти що йому сказала?
– Що медитативність – це, мабуть, коли будівля така красива, що ти просто стоїш перед нею й мовчки роздивляєшся. Здається, це його трохи заспокоїло.
– Ну, якщо що, я готовий піти до вашого клієнта й сказати, що ваша будівля в мені викликає медитацію, – сказав він, жартома складаючи руки в позу молитовного лотоса.
Соня знову засміялася й похитала головою.
– Не переймайся, він і сам, думаю, не знає, що хоче.
– Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Лідію Іванівну?
– Звісно. Тепер розумію тебе ще краще.
– Та Лідія Іванівна – це ще квіточки. Ось тепер у мене завелася одна «мадама».
– Що за «мадама»? – Соня перебила його, демонстративно напускаючи на себе вигляд ревнощів.
– Та ти послухай! Вона така перебірлива, ніби вважає себе якимось великим цабе. З нею можна провозитися не годину, а всі півтори, а то й дві. Я навіть спеціально називаю такі ціни за стрижки, що за таку вартість можна було б обслужити п’ятьох. Думав, що вона плюне й піде шукати когось подешевше. Але ні – якось підрівняв їй кінчики волосся за сто п’ятдесят доларів, уявляєш? І вона заплатила без жодної емоції.
– Щось мені здається, ця «мадама» не просто так до тебе ходить, – сказала Соня вже з помітним хвилюванням у голосі.
– Та годі, – махнув рукою Святослав, тримаючи шматок піци. – Що у неї там на думці, я не знаю. Але, чесно кажучи, я був би щасливий скоріше позбутися її.