Розділ 2,1. Рік тому

Рік тому

Стояла чудова сонячна погода, травень 2017 року добігав середини. До Євробачення залишалося зовсім небагато часу. Завдяки перемозі Джамали конкурс цього року мав відбутися в Україні, а саме в Києві. Місто активно готувалося до прийому гостей з-за кордону: на вулицях з’явилося більше поліцейських патрулів, готелі та ресторани старалися виглядати якнайкраще. Усі прагнули не лише заробити, але й показати, що країна за останні роки змінилася.

Звісно, це було не Євро-2012, яке зібрало майже мільйон уболівальників із різних куточків світу, але й ця подія була неабиякою. На центральних вулицях міста встановлювали спеціальні зони з великими екранами для трансляцій та облаштовували сцени. Ще до старту конкурсу тут виступали співаки, ансамблі та інші артисти, розважаючи публіку.

Неподалік однієї такої зони, на «Контрактовій площі», працював Святослав у невеличкій перукарні. Його ім’я, яке 36 років тому обрав батько, на той час не було популярним. Батько, вчитель української мови, літератури, а згодом і історії, наполіг, що син матиме саме це ім’я, попри заперечення матері та тещі. Святославу самому було байдуже аж до 17 років, поки одна знайома не натякнула, що його ім’я нібито звучить жіночно. З того моменту він сприймав його інакше.

Коли ж батько почав наполягати, щоб син вступав до «інституту літератури», Святослав відрізав:
– Ти вже мене якось назвав, тож тепер я сам вирішу, що робити.
Це лишило батька слів.

Незабаром після випуску за Святослава все вирішив військкомат. Служити випало в Одесі. Спочатку це було нестерпно – статут, розпорядок дня, сувора дисципліна. Але згодом він втягнувся й навіть знайшов у цьому певний ритм. Повернувшись із армії, Святослав записався на курси перукарів і водночас здав на права.

Минуло трохи більше трьох років після служби, коли він вирішив залишити Луганськ, де виріс, і переїхати до Києва в пошуках кращого життя. У рідному місті справи не складалися, але в столиці все швидко стало на свої місця. Святослав влаштувався перукарем, орендував однокімнатну квартиру, а через кілька років, у 26, одружився. Щоб забезпечити сім’ю, почав підробляти охоронцем у нічні зміни три рази на тиждень. Було важко, але це допомогло підготуватися до поповнення в родині. Доньку назвали Анжелікою. Десять тисяч гривень від держави на дитину не покривали всіх витрат, тому доводилося працювати ще більше.

З часом все стабілізувалося: Анжеліка підростала, Святослав удосконалював майстерність у перукарському мистецтві, заробітки зростали. Нічні зміни залишилися в минулому, і він став більше часу проводити з родиною. Здавалося, лібшого життя й годі бажати.

Але одного дня його дружина Ірина вирішила переїхати до Італії, де працювала й жила її мати. Теща, вочевидь, підштовхнула доньку до цього рішення. Дворічна Анжеліка разом із матір’ю полетіла за кордон, і Святослав залишився сам. Ірина не збиралася повертатися, ані запрошувати його для возз’єднання родини.

Два роки Святослав оговтувався після розриву, який формально так і не було оформлено. Залишена Іриною записка заміняла будь-які офіційні папери: «Вибач, ми з Анжелікою заслуговуємо на краще життя». Ці слова звучали просто, але вражали не менш боляче, ніж постріл у серце.

Згодом у його житті з'явилася Соня, і стало трохи легше, хоча й не зовсім. Узимку 2013 року, коли розпочалася Революція Гідності, Святослав майже одразу опинився на передовій. Соня теж не стояла осторонь. Разом вони пройшли через страх, біль і втрати. Коли ж у його рідному Луганську з’явилися російські танки і так звані «зелені чоловічки», Святослав вирушив туди. Він провів майже п'ять місяців у боях, захищаючи Україну, поки одного дня не отримав контузію. Побратим із Майдану витягнув його з-під уламків бронетехніки, а отямився Святослав уже в лікарні.

Реабілітація тривала пів року, перш ніж до нього повернулася пам'ять. Але зорові порушення, про які ми вже згадували, залишилися назавжди. Протягом усього цього часу Соня не покидала його. Вона була поряд і зрештою переконала не повертатися на передову: «З тебе досить», — наполягала вона. І Святослав, хоч і не одразу, але змирився.

Тепер, у свої 37 років, він сидів у власній перукарні, очікуючи на наступного клієнта. Разом із ним працював Степан – старший на 16 років, але досі майстерний у своїй справі. Васильович належав до тієї старої плеяди перукарів, які могли заплющеними очима поголити клієнта небезпечною бритвою. Хоча цей трюк він ще нікому не демонстрував, Святослав беззастережно вірив йому на слово.

По телевізору транслювали хокейний матч між збірними США та Швеції. Святослав, великий фанат цього виду спорту, захоплено стежив за грою. Хокей йому подобався за свою жорсткість і чесність. Тут не було місця для театральних падінь і удаваного болю, як у футболі, де гравці іноді так драматизують, наче їм щойно відірвали ногу. У хокеї ж усе вирішувалося силою, технікою й витримкою. На цьому чемпіонаті світу Святослав вболівав за збірну США. Причин було дві: Україна у турнірі не брала участі, а американці подобалися йому своєю рішучістю – навіть із не надто зірковим складом вони сміливо боролися з найкращими. Однак зараз, на 15-й хвилині першого періоду, вони поступалися з рахунком 1:2.

– Щось твої сьогодні не в гуморі, – підкидав дров до вогню Степан, поглядаючи на телевізор, закріплений на стіні. У нього теж поки не було клієнтів, але за день він настриг стільки голів, що в очах уже трохи мерехтіло. До закриття перукарні «Джентльмен» лишалося ще дві години, і Васильович був радий провести цей час за чашкою чаю.

Святослав, із запалом в очах, кинув на напарника, якого ніколи не сприймав як підлеглого, лише погляд і впевнено парирував:
     – Ще не вечір.

Степан усміхнувся, побачивши, як той горить грою. Справжній фанат, подумав він, підводячись із крісла.
     – Тобі чаю зробити? – запитав Васильович.

– Так, будь ласка. До речі, в підсобці на холодильнику є пряники, тягни їх сюди.