Частина 1 Кінець

Кінець

– Ось і все! – сказав Святослав собі, сидячі в автомобілі біля центрального входу в Національний науково-природничий музей. Далі, як то в кожному романі в кінці, належить лише поставити крапку. Крапку на всьому, що його супроводжувало впродовж усього цього божевільно-безглуздого року. Чому саме така зв’язка слів – божевільно-безглуздий? Бо як він не намагався зрозуміти, що насправді з ним трапилося і чому це трапилося саме з ним, так і не зрозумів. А якщо зараз в музеї не загляне в очі Мерця або ворона, як Святослав його ще прозвав, зійде з розуму остаточно. В цьому він, в минулому перукар, в теперішньому, людина що зіткнулася з неймовірним, був певен. Але вороття вже не було.

Зараз він бачив тільки двері музею. Ні людей, які оминають його автомобіль запаркований на тротуарі, ні транспорт, що рухається поряд по трасі, Святослав не помічав. Ба навіть гулу ожвавленого в цей час Києва, його вушні раковини не сприймали, хоча зі слухом у Святослава все було гаразд. Мабуть, і не помічав би, що вже надвечір’я і на місто суне темінь. Якби той, що зателефонував учора по обіді, зі спеціально зміненим голосом в слухавці, не запропонував зустрітися в Національному науково-природничому музеї саме о двадцятій. Звичайно, людина яка умисно змінила свій голос, ніяк не назвалась, але запевнила, мов знає, чому у Святослава наразі стільки проблем в житті. Бо буцімто саме вона і є їх першопричиною.

Тому він зараз й сидів у своєму авто «Opel» навпроти будинку з колонами та чекав коли стрілки на годиннику покажуть рівно двадцяту, гіпнотизуючи двері музею та реагуючи на зелені та червоні авто. Поки поряд не стояло ні одного автомобіля з таким забарвленням, тим більше марки «Daewoo Laganza». Якщо цей седан з’явиться, Святослав знатиме напевне хто його запросив на зустріч. Простий собі седан, старий як світ, зроблений ще у двадцятому сторіччі – так він думав коли побачив його в перше. Яскраво червоного кольору, зі склом без затемнень, жовтогарячий салон проглядався як на долоні, а за кермом чоловік у чорному блискучому кашкеті, тоді ще в кашкеті. І хіба ж хтось знав, що саме та секунда, стане точкою відліку повільного перетворення його життя на пекло.

Його охопив потойбічний холод, картинка з готелю «При дорозі» вигулькнула з підсвідомості сама по собі. Щось з воронячими крильми замість рук, розбиває лобове скло «Daewoo» й вилізає з салону. Хапає Влада батька трьох дітей, й тягне назад до автомобіля.

Поклавши руки на кермо, Святослав почав відганяти від себе моторошні спогади. Та ті, пручалися немов комарі, що не бажають витягати свого жала з мозку. Вливаючи в нього все більше і більше отрути. Може все-таки ти зробив дурість приїхавши сюди, там, за тими важкими дерев’яними дверима Національного музею, смерть.

Позаду вискочив на бордюр автомобіль, та зупинився.

– Слава Богові не «Laganza» – подивившись в дзеркало заднього виду мовив Святослав.

Велика годинникова стрілка перескочила з однієї поділки на іншу, вказуючи на без чотирьох двадцяту – потрібно йти. Замкнувши автомобіль, Святослав перейшовши дорогу на інший бік. З якогось дива власник зміненого голосу знав, що сьогодні музей працюватиме до двадцятої тридцять, така інформація вказувалась на дошці оголошень Національного музею – Ліве крило третього поверху, де розміщується зоологічний музей, на жаль тимчасово закрите на реставраційні роботи. Просимо вибачення за незручності. Писалось нижче.

Поки все наче нормально, він стояв біля сходинок, що вели до тих самих дерев’яних дверей. Але ж вечоріло і сам Святослав дуже нервував, тому вирішив дещо перевірити.

– Вибач – звернувся він до дванадцятирічного хлопця що спускався у супроводі матері – не підкажеш, якого кольору ось ця будівля?

– Музей? – здивовано перепитав хлопчик, перебираючи ногами по східцях.

– Так саме він.

– Що вам потрібно? – втрутилася жіночка.

– Рожевого – посміхаючись промовив хлопець.

– Дякую.

– Так що вам потрібно від мого сина? – тепер вже з напором спитала вона.

– Нічого такого, можете не переживати.

Вона схопила за руку хлопця, та смикнула її, щоб той йшов за нею.

– Ще раз дякую – мовив Святослав.

– А ви часом не дальтонік? – вже на ходу, човгаючи за матір’ю, вигукнув хлопець.

 – Точно в ціль – підморгуючи відповів Святослав.

Ні, він не збрехав, в його картці з якою зазвичай ходять до окуліста не розбірливим почерком писалося – Вроджена Протанопія. Це різновид дальтонізму, коли червоний колір змішується з темно-зеленим та темно-коричневим, а зелений – зі світло-коричневим, ясно-жовтим та світло-сірим. Цей недуг був зі Святославом з самого народження, тому він ніколи не вважав себе якімсь обмеженим, чи щось типу того, аж до того самісінького моменту, поки не контузило під Іловайськом. Після цього, до вродженої Протанопії, додалася часткова Дейтеранопія, вона вимкнула ще декілька яскравих кольорів зі Святославового зору. І це з останнього зробило людину, котра розбирала лише коричневі, сині та деякі зелені відтінки, усе інше було або чорне або біле.

 Дивлячись на фото скелета мамонта, паралельно вивчаючи схему музею він розмірковував. Зустріч має відбутися на цокольному поверсі, там виставлені лише глечики. Та чи помітить він їх через ту напругу яка, немов струм по дротах, бігала по його нутрощах.  

Подолавши східці, Святослав відчинив двері які виявилися не такими вже і тяжкими, як здавалися, та увійшов в середину. Тут він вже бував: одного разу з екскурсією від школи в класі восьмому, та ще раз років п’ять тому зі своєю дівчиною Сонею, котра скоро мала б стати його дружиною. Це було одне з перших їх побачень, довелось викласти шістдесят гривень за вхідні квитки. Хоча з грошима тоді малося туго, він про це не пожалкував. Добре їм тоді велося, зрештою так і зоставалося, допоки не з’явився седан.