Розділ 1. Кінець

Кінець

– Ось і все! – сказав Святослав собі, сидячи в автомобілі біля центрального входу в Національний науково-природничий музей. Далі, як то в кожному романі в кінці, належить лише поставити крапку. Крапку на всьому, що його супроводжувало впродовж усього цього божевільно-безглуздого року. Чому саме така зв’язка слів – божевільно-безглуздий? Бо як він не намагався зрозуміти, що насправді з ним трапилося і чому це трапилося саме з ним, так і не зрозумів. А якщо зараз в музеї не загляне в очі Мерця або Ворона, як Святослав його ще прозвав, зійде з розуму остаточно. У цьому він, у минулому перукар, а в теперішньому – людина, що зіткнулася з неймовірним, був певен. Але вороття вже не було.

Зараз він бачив тільки двері музею. Ні людей, які оминають його автомобіль, запаркований на тротуарі, ні транспорт, що рухається поряд по трасі, Святослав не помічав. Ба навіть гулу, ожвавленого в цей час Києва, його вушні раковини не сприймали, хоча зі слухом у Святослава все було гаразд. Мабуть, і не помічав би, що вже надвечір’я, і на місто суне темінь, якби той, що зателефонував учора по обіді зі спеціально зміненим голосом у слухавці, не запропонував зустрітися в Національному науково-природничому музеї саме о двадцятій. Звичайно, людина, яка умисно змінила свій голос, ніяк не назвалась, але запевнила, мовляв, знає, чому у Святослава наразі стільки проблем у житті. Бо, буцімто, саме вона і є їх першопричиною.

Тому він зараз і сидів у своєму авто «Opel» навпроти будинку з колонами та чекав, коли стрілки на годиннику покажуть рівно двадцяту, гіпнотизуючи двері музею та реагуючи на зелені й червоні авто. Поки поряд не стояло жодного автомобіля з таким забарвленням, тим більше марки «Daewoo Laganza». Якщо цей седан з’явиться, Святослав знатиме напевне, хто його запросив на зустріч. Простий собі седан, старий як світ, зроблений ще у двадцятому сторіччі, – так він думав, коли побачив його вперше. Яскраво-червоного кольору, зі склом без затемнень, жовтогарячий салон проглядався як на долоні, а за кермом – чоловік у чорному блискучому кашкеті. Тоді ще в кашкеті. І хіба ж хтось знав, що саме та секунда стане точкою відліку повільного перетворення його життя на пекло.

Його охопив потойбічний холод, і картинка з готелю «При дорозі» вигулькнула з підсвідомості сама по собі. Щось із воронячими крильми замість рук розбиває лобове скло «Daewoo» і вилазить із салону. Хапає Влада, батька трьох дітей, і тягне назад до автомобіля.

Поклавши руки на кермо, Святослав почав відганяти від себе моторошні спогади. Та ті пручалися, немов комарі, що не бажають витягати свого жала з мозку, вливаючи в нього все більше й більше отрути. Може, все-таки ти зробив дурість, приїхавши сюди? Там, за тими важкими дерев’яними дверима Національного музею, смерть.

Позаду різко вискочив на бордюр автомобіль і зупинився.
– Слава Богу, не «Laganza», – поглянувши в дзеркало заднього виду, мовив Святослав.

Велика стрілка годинника пересунулася на наступну поділку, показуючи без чотирьох хвилин восьму – настав час вирушати. Замкнувши автомобіль, Святослав перейшов дорогу на інший бік. Чомусь власник зміненого голосу знав, що сьогодні музей працюватиме до двадцятої тридцять. Ця інформація була зазначена на дошці оголошень при вході до Національного музею. Там же, нижче, було написано: «Ліве крило третього поверху, де розташований зоологічний музей, тимчасово закрите на реставрацію. Просимо вибачення за незручності».

Зараз усе здавалося звичним і спокійним. Святослав стояв біля сходів, що вели до масивних дерев’яних дверей. Але вечірнє сутінкове світло й сильне хвилювання не давали йому спокою, тому він вирішив дещо перевірити.

– Вибач, – звернувся Святослав до дванадцятирічного хлопця, який спускався сходами разом із матір’ю, – не підкажеш, якого кольору ця будівля?
– Музей? – здивовано перепитав хлопчик, переступаючи сходинку за сходинкою.
– Так, саме він.
– Що вам потрібно? – втрутилася мати.
– Рожевого, – посміхнувся хлопець.
– Дякую.
– Так що вам потрібно від мого сина? – тепер уже з напором запитала жінка.
– Нічого такого, можете не хвилюватися.

Вона схопила хлопця за руку й різко потягнула його за собою.
– Ще раз дякую, – гукнув Святослав.
– Ви часом не дальтонік? – уже на ходу, човгаючи слідом за матір’ю, вигукнув хлопець.
– Точно в ціль, – підморгнувши, відповів Святослав.

Він не збрехав. У його медичній картці, яку зазвичай приносив до окуліста, нерозбірливим почерком було зазначено: «Вроджена Протанопія». Ця форма дальтонізму змушувала червоний колір змішуватися з темно-зеленим і темно-коричневим, а зелений – із ясно-жовтим, світло-коричневим і світло-сірим. Святослав жив із цим від народження й ніколи не вважав себе через це обмеженим або особливим.

Проте все змінилося після контузії під Іловайськом. До вродженої протанопії додалася часткова дейтеранопія, яка вимкнула ще кілька яскравих кольорів із його зору. Тепер Святослав бачив лише відтінки коричневого, синього та деякі зелені, а решта кольорів зникли в чорно-білій порожнечі.

Піднявшись сходами, Святослав зайшов усередину. Він був тут раніше: одного разу зі шкільною екскурсією у восьмому класі, а вдруге — п’ять років тому разом із Сонею, котра вже ніколи не стане його дружиною. Це було одне з перших їхніх побачень. Тоді він заплатив за вхідні квитки 60 гривень, навіть попри скрутне фінансове становище. Добре їм тоді велося, зрештою так і зоставалося, доки не з’явився седан.

Чи перебували зараз навколо нього люди? Так, якась закохана парочка готувалася покинути музей, щось голосно обговорюючи. Він допомагав їй одягти піджак, вона говорила та посміхалася. Святослав помітив їх поміж інших лише тому, що пара нагадувала його з Сонею п’ять років тому. Інших він не помічав: вони зникали в загальному тлі – сірому або коричневому. Все навколо змішувалося одне з одним, і особливо ніщо не виділялося.