Спалах

Про перших людей

Ми – заблудлі й скалічені душі.
Ми не знаєм, куди ідем.
Перед нами до обрію – суша,
За спиною у нас – Едем.

За спиною – наш рай утрачений,
Радість спокою в Божих оселях.
І тепер ми блукати призначені
В непривітних земних пустелях.

А як добре усе починалося!
Ми в раю мали стільки утіх!
І не думалось, і не гадалося,
Що впадемо ми в тяжкий гріх.

Як неважко послухатись було!
Бог нам дав найпростішу умову.
Як дияволом ми обманулись?
Як він нас на падіння вмовив?

Так, ми винні… Винні без меж.
Бог нас вигнав… І це справедливо.
Вічність втрачена. Боже, невже ж
Ми ніколи не будем щасливі?

І невже нам нам не бачити радості
І утіхи від зустрічей з Богом?
І невже нам до смерті, до старості
Світом нудитися без Нього?

Що ж із нами-то буде, Адаме?"
"Я не знаю, моя дружино...
Я не знаю, що буде із нами...
Я розгублений, наче дитина...

Але вірю я: Бог не забуде,
І пришле для нас Свого Сина.
І не будуть каратися люди
За мою і твою провину..."...

Йдуть за обрій земляни зранені...
З болем Бог поглядає з небес...
Але глянь: вдалині, у тумані
Майоріє... Голгофський хрест.

Подобається

#4424 в Різне
#1159 в Поезія

Відредаговано: 24.11.2021