Яким я був

Я добре себе пам‘ятаю, яким я був…
Перелякане дитинча із синдромом жертви. 
А життя… Ніби щось і робиш, та все – в трубу. 
І від цього – ти тілом живий, а ось духом – мертвий.

Я метався від краю до краю у пошуках змін. 
Але вперто і послідовно нехтував Богом. 
Не хотів розуміти, приймати Його. А Він
Попри мою невірність, завжди поряд йшов, нога в ногу.

Терпеливо чекав Він на мене, коли ж я прийду. 
Через різних людей і обставини до мене стукав. 
І крізь Слово Своє говорив: «Ти без Мене пізнаєш біду, 
Без Христа все твоє майбуття – смерть, розруха й мука».

Довго-довго ось так Він мене терпів. 
Мабуть, понад десяток довгих буремних років. 
А що я… Ну, а я і пручався, й брикався, й сопів, 
Невдоволений тим, що потрібно робити кроки,

Ті прості й зрозумілі кроки, які мене 
Здатні були б звільнити від самоцькування і болю.
В глибині свого серця я знав, що цей біль не мине
До тих пір, поки я не змирюся під Божу волю.

І звершилось. Нарешті цей день настав. 
Мені було тоді двадцять три з половиною роки. 
І я прийняв Христа, коли на коліна став, 
Коли склав перед Ним усі болі, страхи й пороки.

І, мабуть, із тих пір не став легшим життєвий мій шлях.
Та усе, чим живу, з того часу сповнене змісту. 
Бо я знаю, що вічність зустріну на райських полях,
Й мене прийме Господь, як Землі скажу: «Hasta la vista».

Мене інколи й досі сковує страх. 
Та мені Бог заклав усередину вічну надію. 
Ця надія – на скарб, що вже маю я на небесах.
Задля скарбу цього я й молюся, й працюю, і мрію.

Я би дуже хотів, щоби скарб той складався з людей. 
Не лише з добрих справ, але й з тих, хто повірив Христу
Через мене. І кожен із них хай буде
В числі тих, кого Він зустрічатиме в райськім саду.