Що б ти зробив?

Що б ти зробив, якби посеред ночі, 
Смертельно втомлений від всіх твоїх вагань, 
Ти враз у сні почув слова пророчі: 
"Вийди на гору й перед Богом стань!"?

Ти відізвався би: "Іду, мій любий Отче!"?
Чи відповів би: "Ну, яка гора?
Я тут, між іншим, відпочити дуже хочу!
Для зустрічі не час і не пора!"?

Припустимо, що ти вчинив свідомо:
Покинув постіль, затишну оселю, 
І, поборовши лінь, байдужість, втому, 
Почав здиратися на заповітну скелю.

Тебе не слухаються руки твої й ноги. 
Охляв. Замерз. Зірватися би впору.
Та все ж повзеш-бредеш на зустріч з Богом,
Поволі піднімаючись угору.

Ну, ось і все... Кінець. Плато. Вершина.
Тут сніг, а ти в благенькій одежині.
Оглянувся. Тут - камінь, там - купина...
І все... І все?! І задля цього нині

Ти ліз сюди, у кров збиваючи коліна, 
На край цієї незатишної планети?!
Ти ще стоїш... А ось душа лежить в руїнах. 
І крик розпачливий з грудей: "О Боже, де Ти?!"...

Ти падаєш навколішки безсило. 
Окрім сусідніх гір, навкруг - нічого.
Ти вщент розбитий. Наче підкосило
Тебе від думки: "Тут немає Бога!".

Невже Він обманув? Не може бути!
Чи уві сні ти обманувся сам?
А Бог мовчить... Ніде Його не чути.
Й здається, що згорнулись небеса...

І тут... Наповнилось повітря диким свистом, 
Й сусідню гору, наче наповал, 
Розсипавши каміння, мов намисто, 
Роздер і стер з землі потужний шквал.

Ти ще не встиг оговтатить від жаху, 
Як під тобою сколихнулася гора. 
І ти подумав: "Не минути мені краху!
З життям земним прощатися пора!".

Учинки всі твої перед тобою
Проніс отой миттєвий землетрус.
Й запульсувала в унісон з горою
Панічна думка: "Боже, я боюсь!".

Але, мабуть, і цього було мало...
Бо враз на гору впав вогонь із неба. 
Плато навколо тебе запалало,
І закричав ти: "Господи! Не треба!

Не треба більше! Я вже бачу, що Ти поряд! 
Помилуй, Боже, й більше не лякай!
Я вже пізнав немало страху й горя... 
Дуже важка Твоя свята рука!".

І раптом на холодній цій вершині
Повіяв тихий літній вітерець...
Вогонь погас.Із вітру, зсередини,
Почувся шепіт: "Сину, ось Я, твій Отець...

Як бачиш ти, Мене ні в сильній бурі,
Ні в землетрусі не пізнають Мої діти.
Я був і не в вогні. Святій натурі
Більш імпонує тихий легкий вітер.

Я - Саме Той, Хто тліючого льону
Не вгасить. І надламану тростину
Не доламає. Лиш від юності до скону
Ти вір Мені, улюблена дитино!

Ти не один. Таких, як ти, мільйони. 
Й перед Ваалом світським на коліна
Вони не впали. В їх серцях - Мої закони.
І кожен з них - то образ Мого Сина.

Я знаю: ти боїшся, що слабкий ти. 
Це добре. Я працюю лиш з такими. 
Бо лиш із вбогих духом можуть вийти
Ті, кого люди називатимуть святими.

То що ти тут? Вже час тобі спускатись. 
Хоч добре нам удвох на цій горі,
Пора тобі, Мій сину, повертатись...
Я ж дуже хочу, щоб не тлів ти, а горів".

...Коли ти, як Ілля, зустрінеш Бога, 
Обличчям до обличчя, сам на сам,
То зрозуміють люди, що дорога,
Якою йдеш ти - то дорога в небеса.

Іди по ній, мій любий брате й друже,
Хоч часто падаєш - вставай і знову йди.
І пам'ятай: Христу ти небайдужий, 
І Він з тобою всюди і завжди.