Стілець не був порожній

В однім краю, у провінційному містечку,
Де навіть час сповільнений тримає темп,
Жив хлопчик з добрим, лагідним сердечком,
Закоханий в красу життя. Проте

Йому й його батькам було відомо,
Що довго в світі він не проживе.
А істина сумна була у тому,
Що хижий рак у кронах його вен

Підступно звив гніздо і лютим звіром
Терзав і пожирав юнацьку кров...
Й коли в батьків не залишилося вже віри,
Тато хлопчини до священника пішов.

Священник той раніше вірив щиро,
І, наче з другом, спілкувався з Богом.
Та свого часу і його дитячу віру
Розбило горе: Бог дружину взяв від нього.

Священник той не витримав удару,
І хоч залишився при сані і з приходом,
У розчарованій душі не стало жару,
Який серця би зігрівав народу.

Священник добре усвідомлював свій стан,
Та впоратись з страшним душевним болем
На жаль, не зміг. І навіть пити став,
Хоч знав, що горе не залити алкоголем.

Після недільних напівсонних літургій,
Куди тепер ходили лиш бабусі,
Священник повертався, сам не свій,
Додому, відчуваючи у дусі,

Що він не має аніскілечки підстав,
Щоб називатися служителем Господнім,
Бо добре знав, що вести до Христа
В такому стані паству й думать годі.

Одного із таких похмурих сірих днів,
Про які кажуть: краще б їх не було,
Священник вийшов з хати. Сів на пні.
І раптом стукотіння йому вчулось.

Слабкий звук стукоту долинув від воріт.
Хтось у церковну хвіртку несміливо
Бив кулаком. Й гукнув священник: “Увійдіть!
Кажіть, що в Вас. Допоможу, можливо,

Як сили вистачить і мудрості мені.
Хоча... Яка там мудрість в моїм стані...
Сам ось поразку із дияволом в борні
Терплю щодня вже років п'ять останніх”.

Батько хлопчини, знявши капелюха,
Соромлячись, ступив в церковний двір.
І, червоніючи по самі-самі вуха,
Сказав: “У цім дворі не був з тих пір,

Як поховав свою я неньку рідну.
Скільки часу відтоді вже пройшло...
Ех, Боже, Боже, що я за негідник!
Бо знов прийшов, лише як припекло...

У мене син в світлиці помирає...
В нас - горе, а він - все про благодать.
А я й дружина спокою не маєм,
Бо ж, мабуть, його треба сповідать...

Прийдіть, панотче. Дуже Вас прошу!
Син каже, що у цім нема потреби,
Але ж як я оце в житті своїм грішу,
То і його вже просто так до неба

Мабуть, не пустить Бог. Тож відпустіть
Гріхи й провини Ви моєму сину.
Благаю Вас, ой, батюшко, прийдіть,
Хай з миром він планету цю покине!”.

Священник встав. Зітхнув. Пішов в житло,
Взяв рясу, Біблію, коротше, все по списку.
А потім в відчаї схопився за чоло:
“Ой, Боже, я не знаю, навіть близько,

Що в цім випадку маю говорить.
Як утішать, якщо й сам втіхи я не маю?
І як дитині маю гріх я відпустить,
Як сам в невір'ї лютім потопаю?”.

Ідуть містечком, мов в останню путь,
Двійко життям розбитих чоловіків.
Й обоє в душах відчай свій несуть,
Що проти нього на землі немає ліків.

І ось вже хата. Тато каже: “Краще Ви
Поговоріть із моїм сином сам-на-сам.
Лиш не дивуйтесь. Мабуть, й голови
Дістався рак. Бо лиш про небеса

Про те, що він живе уже не тут,
А в вічності. Що там він тіло нове
Вже має, він говорить. І Христу
Щоденно виголошує промови”.

Священник тихо увійшов у дім.
Постукав, і, зайшовши у світлицю,
До ліжка підійшов. На ліжку тім
Лежав тендітний хлопчик блідолиций.

“Привіт, малий хлопчино. Впізнаєш?”
“Так, впізнаю. Ви - наш міський священник.
Мої батьки Вас добре знають теж.
Ще з того часу, як з дружиною зі сцени

В міському клубі вперше Ви пісень
Про Господа Ісуса нам співали.
Ви пам'ятаєте, отець, той перший день,
Коли в наше містечко завітали?

Колись про Вас всі говорили так:
Що дуже добрим проповідником Ви були.
Всі мої рідні кажуть: про Христа
Саме від Вас уперше ми почули”.

“Ой, хлопчику, були такі часи...
Зараз не так... Дружини вже немає,
А в мене, бачиш, вже бракує сил,
Щоб закликати грішний люд до раю”.

Отак священник, мов незчувшись у собі,
Сам сповідатися хлопчині став малому.
В розмові тій пройшло години дві,
І врешті-решт відчув священник втому.

А біля ліжечка якраз стояв стілець.
Отож, бажаючи вже трішечки спочити,
Його до себе підсувати панотець,
Почав, щоб перед тим, як вже звершити

Кінець-кінцем формальний той обряд,
Що його виконать повинен був над хворим,
Посидіть трішки. Раптом, невпопад
Його бажанню, хлопчик наш промовив:

“Ви не могли би не сідать на той стілець?
Та не сердіться, добрий дядьку. Просто
На нім сидить зазвичай мій Отець.
Сідайте тут, на ліжко. Місця вдосталь!“

“О, ти так любиш тата. Що ж, він теж.
Якби ти знав, як він переживає!“
“Так, я це бачу й дякую. Та все ж
Я ще і Бога Батьком називаю!

Ми часто так спілкуємось із Ним.
І хоч не бачу я Його очима,
Чим ближче моє тіло до труни,
Тим краще дух мій відчува Його незримо.

Буває, інколи, як дозволя мій стан,
На стільчик з ліжка я переповзаю.
І відчуваю: на колінах у Христа,
Я в той блаженний час перебуваю"...

... Завечорілось... Із помешкання скорботи,
Що ним став гамірний колись щасливий дім,
Вийшов священник. Життєстверджуючі ноти
Малий хлопчина знов збудив у нім.

Він йшов поволі. Сльози каяття
І сльози радості з'єдналися докупи.
Священник повертався до Христа.
Оживши знову, дух звільнявся від отрути...