Епілог

Ми з Карою лежали під лагідними сонцями однієї з далеких планет, про яку ще не встигли дізнатися міжгалактичні туристи. Місцеві жителі виявилися напрочуд гостинними: спостерігали за нами з обережною цікавістю, але не нав’язувалися, ніби розуміли, що інколи найкращий жест це дати простір. Вони показали нам такі краєвиди, що в якийсь момент здалося: ми справді потрапили в місце, яке можна було б назвати раєм, без зайвих прикрас і перебільшень. Попереду ще чекала мандрівка на Квазарі, на іншу планету, де мали проходити фестивалі дощу. Я знала, що Кара мріяв про це роками, і тепер я теж цього чекала з нетерпінням.

Він перевернувся на бік, підклавши руку під голову. Теплий пісок м’яко ковзав по шкірі, а сонячні промені вже встигли залишити на нас сліди легкої засмаги.

— Як думаєш, така відпустка може тривати вічно? — спитав він тихо, не відводячи погляду.

Я усміхнулась, трохи примружившись від світла. Звук хвиль неподалік додавав відчуття легкості.  
— Якщо це пропозиція, то я не бачу причин відмовлятися. Бути поруч із тобою звучить як непоганий варіант для вічності.

Його рука ковзнула до моєї талії, не кваплячись, ніби перевіряючи, чи світ справді дозволяє нам цю мить.
— Я на менше й не розраховую, — відповів він просто.

Десь поруч, напівзанурений у пісок, раптом озвався комунікатор. Різкий писк порушив цю майже ідеальну тишу. Кара потягнувся до нього, але не поспішав — спершу ще раз глянув на мене з тією самою усмішкою, яка чомусь завжди викликала більше емоцій, ніж будь-які слова. На екрані миготіло звукове повідомлення.

— Вмикай, — видихнула я, вже здогадуючись, хто це може бути.

Такі повідомлення від Кіпса стали майже ритуалом. Щотижневі вкраплення хаосу в нашу спробу жити спокійно. І щоразу це закінчувалося чимось абсолютно непередбачуваним.

— Привіт, райські пташечки! Ви там ще не пересмажили свої ідеальні стегенця? — весело вигукнув знайомий голос.

Ми мовчки слухали далі.

— У нас новини, — це вже був голос Лекса. — Я хочу вас з деким познайомити.

— Привіт, родичі, — озвався ще один голос, жіночий, незнайомий.

Я перезирнулася з Карою. У цьому погляді було те саме тихе «що ще вони встигли знайти в галактиці».

— Лекс виявився просто неймовірним, — продовжила вона з легкою усмішкою в голосі, яку було чути навіть крізь динамік. — І, уявіть, як я здивувалася, коли він розповів про сестру, що зустрічається з альварійцем. Уявляєте, я теж альварійка. Це такий сюрприз для мене. Тож буду рада зустрітися з його родиною. Чекаю на зустріч. Удачі вам.

Комунікатор стих.

Кілька секунд ми просто лежали й дивилися одне на одного, ніби намагаючись знайти логіку в черговому витку цієї історії.

— Це або дивовижний збіг, або ваш геном налаштований не пропускати жодного альварійця, — нарешті сказав Кара з тихим смішком. — Ще й зважаючи на те, що альварійці рідко покидають свою систему.

Я хмикнула.

— Ну, якщо вона хоча б трохи схожа на тебе, Лексу точно не буде нудно. Йому це навіть сподобається.

— Це вже точно, — спокійно підтвердив Кара. — Альварійки… скажімо так, у них характер не з тих, що дає розслабитися. Я б сказав запальний темперамент у представниць моєї раси.

Ми на мить замовкли, дивлячись на горизонт, де світло розтікалося по піску, як розлите золото.

— Після фестивалю дощу знайдемо їх, — сказала я нарешті. — Познайомимось як слід. А поки я хочу ще шматочок свого раю.

Кара ліниво провів пальцями по моїй долоні.

— Із задоволенням розділю з тобою цей рай.

Ми обоє вже знали, що жодні комунікатори, новини чи галактичні несподіванки не зможуть відібрати в нас цю мить.

Я шукала своє минула, а виявилось, що потрібно будувати своє майбутнє. Чим я й займусь…