71 Розділ

Іриска. Якийсь час тому.

Щойно корабель роз’єднав нас, мене різко накрило тривогою. Позаду знову стіна, а попереду невідомість і я з цим сама. Зробила крок уперед.

Коридор відразу відгукнувся.

Світло під ногами ледь посилилось, і на секунду здалося, що простір не просто веде, а підлаштовується. Повороти виникали вчасно, відгалуження зникали, щойно я до них наближалась. Наче маршрут не існував наперед, а збирався під мене в процесі.

Простір змінювався. Виникло відчуття, що я спустилась нижче, в технічний або закритий рівень, але жодного переходу я не пам’ятала. Жодних сходів, жодних люків. Просто в якийсь момент геометрія зламалась.

Стіни стали плавними, текучими, ніби відлитими з одного матеріалу без стиків. За кілька хвилин я вже була не там, де мала б бути за логікою цього корабля.

Цей шлях привів мене до потрібного відсіку. Я зрозуміла це одразу, не очима, а передчуттями. Це було те саме місце. Енергоджерело корабля.

Воно не мало нічого спільного з людськими генераторами. Жодних механізмів, жодних знайомих елементів. Ні звуку роботи, ні навіть натяку на конструкцію.

У центрі зависла сфера.

Прозора оболонка, схожа на кристал, тримала всередині те, що не мало стабільної форми. Це не була плазма чи світло. Всередині щось стискалось і розгорталось, змінюючи масштаб. На мить точка, що поглинала навіть тінь. Потім розширення, як фрагмент космосу, з глибиною і рухом, які неможливо було зафіксувати поглядом.

Світло від неї не розсіювалось. Воно заповнювало простір, ніби проходило крізь усе, включно зі мною.

Шкірою я відчувала легке поколювання, як слабкий електричний струм, але без болю. Швидше сигнал, ніж вплив. Не пристрій і не механізм. Щось, що працювало напряму з самою тканиною простору.

А трохи далі, на межі світла від пульсуючого ядра, зависли два саркофаги.

Вони не торкалися підлоги. Просто стабільно трималися в повітрі, без коливань, ніби простір навколо них був жорсткішим, ніж тут. Жодних опор, жодних полів, які можна було б зафіксувати поглядом.

Капсули були виточені з того самого темного матового металу, що й обшивка корабля. Так виглядав і мій саркофаг.

Жодного шва. Жодної панелі. Контури лише вгадувались — плавні, витягнуті, без різких переходів. Погляд ковзав по них і зісковзував, ніби мозок не міг за що зачепитися. Лише по краях інколи пробігали тонкі лінії світла — надто рівні, надто точні, щоб бути декором. Вони рухались у замкнених циклах, як інтерфейс, що працює без участі спостерігача.

Всередині щось відбувалося.

Це були не просто контейнери для тіл; це були вершини біоінженерії, де межа між життям, смертю та нескінченним сном була стерта. Вони здавалися застиглими краплями ртуті, що зберігали в собі таємницю, яка була старшою за більшість зірок у цій галактиці.

Я зробила крок ближче, вдивляючись у їхні контури, і саме тоді думка, яка весь цей час не давала спокою, нарешті оформилася чітко.

Як така бездоганна технологія могла мене загубити?

Але я відчула це на підході до саркофагів. Коли я опинилася занадто близько, повітря набуло металевого присмаку, а в очах з’явилися фосфени — яскраві спалахи, які виникають під дією випромінювання. Енергетичний викид був настільки потужним, що викликав мимовільний м’язовий спазм, змусивши мене заклякнути.

Там, де мала бути третя капсула, мій саркофаг, виникла гравітаційна лінза. Світло навколо цієї точки заломлювалося під неприродним кутом, розмиваючи контури палуби. Капсули не було не через технічну помилку, вона просто не могла існувати в цій точці простору. Схоже, тут утворилася стаціонарна просторова деформація, яка витіснила будь-яку матерію.

Я опустилася на підлогу і простягнула руку до межі розриву. Моя долоня не торкнулася металу, вона ніби занурилася в негустий діелектрик: опір повітря зріс, а шкіра вкрилася статикою. Волоски на передпліччі миттєво випрямилися, тягнучись до епіцентру. У ту ж секунду тату голограма на моєму зап'ясті зреагував і завібрував майже фізично.

Я злякано підскочила і кинулася назад, але двері вже зачинилися. Я опинилася в замкненому просторі. Виходу не було.

— Кара! Кіпсе! — закричала я, хоча одразу зрозуміла, що це марно. Стіни не пропустили б і звуку.

Але в голові вже засіла одна істина: корабель мене відчуває. І я мала це використати.

— Голограмо, з’явися! — гаркнула я в порожнечу. — Хтось тут є? Системо корабля! Потребую провідника! Надай мені помічника!