70 Розділ

У кутку прорізався приглушений зірваний стогін Шаїри, ніби вона намагалася стримати біль і не видати себе. Бляха. Нам кінець. Хижень навіть не повернувся. Він зробив крок убік, ніби вже прийняв рішення.

— Можеш прощатися з життям, — сказав він спокійно.

І додав майже буденно, з тією ж холодною насолодою:

— І дякую за подарунок. Мені якраз потрібен новий корабель.

У цей момент ртутні стовпи в центрі залу різко синхронізувалися. І корабель відповів йому.

Далі все відбувалось швидко. Тієї ж миті стіна, за якою зникла Іриска, знову розкрилася. Якусь долю секунди я вирішив, що вже помер і мені ввижається мій порятунок.

Металеві панелі повільно розійшлися в сторони, ніби їх розстібнули зсередини невидимим механізмом. Жодного скреготу, лише плавний, майже органічний рух, як у живої тканини. За ними відкрився жила коридору.

І звідти вийшли вони.

Дві постаті, чия присутність миттєво зробила навколишній простір неправильним. Їхня подібність до людей була лише базовим ескізом, на основі якого створили щось значно вище. У них не було людської хаотичності: жоден м’яз не здригнувся даремно, жоден крок не збився з ритму. Це була біологічна архітектура, доведена до абсолюту, де кожен вигин тіла здавався результатом мільярдів років еволюції або геніального розрахунку.

Їхня шкіра не просто відбивала світло, вона була його провідником, ледь помітно пульсуючи м’яким блакитним сяйвом. Здавалося, вони дихають самим вакуумом, а їхні тіла виткані з тієї ж матерії, що й ядра молодих зірок. Безмежні очі в блакитній безодні без зіниць. Вони не дивилися, а сканували реальність, бачачи світ не картинкою, а потоком даних. Білосніжні комбінезони обтікали їхні форми, як рідкий метал, стаючи частиною їхньої бездоганної анатомії.

А між ними в самому епіцентрі цієї інопланетної симетрії стояла Іриска. Маленька, хаотична, жива пляма тепла серед цієї холодної, сяючої досконалості. Вона відразу кинулася в мою сторону.

І я вже майже був упевнений, що зараз її зупинять, або гірше. Але Хижень навіть не встиг ворухнутися.

Його постать раптово застигла, ніби простір навколо нього став густішим. Наче його огорнув невидимий тиск навколо тіла. Невидимий, але абсолютний. Він стояв із напівпіднятим бластером, але рука не рухалася далі. Навіть дихання ніби сповільнилося.

Одна з істот ледь помітно, майже ліниво, змістила фокус своїх порожніх блакитних очей у його бік. У цьому погляді не було ненависті чи загрози, лише холодна констатація факту. Для них він перестав бути загрозою, ставши просто статичним об’єктом, перешкодою в просторі, яку вже враховано й вимкнено.

Друга істота рушила вперед. Цей крок не мав ваги, але відгукнувся в усьому залі. Ртутні стовпи в центрі, що досі хаотично мерехтіли, раптом виструнчилися, їхня пульсація стала глибокою та ритмічною, як серцебиття величезного звіра. Корабель не просто впізнав їх — він схилився, синхронізуючи свої системи з кожним порухом їхнього тіла. Це була гармонія господаря та його інструменту.

А потім світ навколо мене знову став відчутним і гарячим.

Іриска врізалася в мої груди, розриваючи цю крижану стерильність своєю відчайдушною присутністю. Її руки замкнулися на моїх плечах із такою силою, що ребра ледь не тріснули, а легені здригнулися від нестачі кисню. Вона була живою, вона була поруч і єдиний теплий хаос у цьому царстві ідеальних ліній. 

— Ти в порядку? Каро, скажи, що ти не помираєш? — швидко, майже зриваючись, випалила вона. Її очі встигли зволожитися.

— Якщо продовжиш так тиснути, я точно опинюсь на краю гибелі, — прохрипів я, і мене несподівано пробило на короткий, нервовий сміх.

Вона одразу трохи ослабила хватку, але не відпустила. Лише притиснулася ще ближче, ніби боялася, що якщо розімкне руки, то я зникну.

— Я боялася, що не встигну… — її голос став тихішим, надламаним. — Вони не одразу прийшли до тями. Щойно корабель зафіксував загрозу, я намагалася їх розбудити… бо він загерметизував відсік з братом і сестрою до повного пробудження, з міркувань безпеки. О боги… я так боялась, що не встигну. Вибач, що забарилася.

Я дивився на неї.

На її теплі, живі рухи серед цього холодного, майже мертвого металевого світу.

І в якийсь абсурдно невчасний момент я усвідомив: усе навколо може розвалюватися, незнайомі істоти можуть вимикати людей поглядом…

А я все одно думаю про одне.

Здається, я ще більше закохуюся в цю надто живу, вперту і справжню жінку.

І це, можливо, було найнебезпечніше відчуття в усьому світі.